«Моя місія – допомогти, а не дружити з клієнтом проти світу»: інтервʼю з кризовою психологинею Лєною Шторм

Її книги вже знайшли відгук у тисяч читачів, адже вони торкаються найглибших людських переживань. А як кризовий психолог, Лєна працює з тим, що часто залишається в тіні: з душевними ранами, які непросто залікувати. У розмові з журналістами ВСН психологиня розповіла, як знайти опори у часи війни, як творчість допомагає зцілюватися, а також поділилась думками про силу людського духу в кризових обставинах.

- Що вас спонукало обрати напрямок кризової психології?

- Коли я закінчувала цю освіту, яка є у мене третьою, в моєму університеті ВНУ ім. Лесі Українки запропонували пройти гарні курси підвищення кваліфікації. Це були змістовні, солідні курси, по завершенню яких видавався сертифікат з грифом Міністерства освіти. Це було значимо для мене, адже зараз є достатньо багато курсів підвищення кваліфікації, і не всі вони якісні. А хотілося саме ґрунтовного навчання. Невдовзі розпочалася пандемія коронавірусу, а згодом – повномасштабна війна. Ці події переконали мене в правильності обраного напрямку, адже саме знання з кризової психології допомагають людині легше пережити непрості часи.

- У яких випадках до вас звертаються найчастіше? 

- Ситуації бувають дуже різними – починаючи зі шкільного булінгу і закінчуючи втратами на війні. Я не беруся лише за якісь дуже вузькоспеціалізовані запити на кшталт проблем у галузі сексології чи розладів харчової поведінки, наприклад. Робота з такою проблематикою потребує додаткової освіти.

А що стосується універсальних запитів, які торкаються тем побудови стосунків, самореалізації, самооцінки, комплексів, різних соціальних фобій та наслідків повномасштабної війни, які не переростають у розлади, то з цим, як і будь-який інший психолог, я працювала та працюю. 

- Які найбільші виклики стоять перед кризовим психологом та клієнтами у роботі зараз? 

- Я думаю, що тут кожен фахівець стикається з якимись своїми персональними викликами, тому що до кожного психолога приходять свої типажі клієнтів – наприклад, відповідно до того контенту, який ми транслюємо та до тих цінностей, які ми показуємо.

А щодо клієнта, то я би сказала, що, мабуть, найбільший виклик полягає в тому, щоб людина почала цікавитися саме доказовою психологією, закрила ті всі токсичні інстаграм-сторінки, де їй обіцяють швидке щастя або зцілення за одну консультацію, і часто навіть не в психології, а в різних навколопсихологічних течіях.

Лише відмова від обіцянок чарівної таблетки та готовність до фундаментальної, серйозної роботи над собою відкриває двері до змін. Це і є найбільшим викликом. Коли я кажу слово «фундаментально», то не маю на увазі, що з психологом треба працювати неодмінно роками, хоча, звісно, і такі запити є. Але є запити, які вирішуються, наприклад, за 3-5 консультацій.

Кожна історія є індивідуальною, але всі вони зазвичай поєднані одним спільним ключовим викликом для клієнта – розуміти те,  що психологія – це не про шоу, не про швидкі результати, не про якесь миттєве зцілення, коли людина мала багаторічну проблему, а згодом їй дали чарівну таблетку, після чого ситуація вирішується. Часто клієнту доводиться якийсь час жити з відкритими питаннями, а готовність до цього вимагає внутрішньої мужності.

Натомість, інфопростір пропонує дуже швидко ці питання закрити, але біда в тому – що не завжди точно. Людині може пропонуватися перша більш-менш прийнятна та приблизно схожа відповідь. Як результат – проблема не вирішується чи вирішується лише частково.

Людина, яка починає працювати над собою, має потребу в постійній психологічній самоосвіті, як мінімум, у тих темах, які стосуються її персонально. Це допоможе краще розумітися на тому, що з нею відбувається та як діяти у тій чи іншій ситуації. І, звісно, таку обізнаність неможливо здобути, просто прочитавши тематичний допис чи проглянувши кілька яскравих слайдів у мережі.

Тому ключовий виклик клієнта – це готовність до чесності перед собою та бажання працювати фундаментально, не обмежуючись тими короткими, яскравими відповідями, які створюють ілюзію знання. 

- Як війна вплинула на психологічний стан українців?

- Дуже по-різному. Але в цілому я вважаю, що війна не принесла нічого нового. Вона, скоріш, стала певним маркером, який розкрив та посилив у людях те, що в них і так було. 

Протягом перших трьох тижнів повномасштабної я написала посібник з психологічної адаптації для населення, який, до слова, став першою такою тематичною працею в Україні саме після 24 лютого 2024 року. Ця праця, яка була розповсюджена безкоштовно, створена саме на основі волонтерського консультування у перші два тижні після початку бойових дій.

Так ось, що цікаво: найбільш активний фідбек аудиторії отримав розділ, який стосувався далеко не тривоги чи паніки. Уявіть собі, це розділ про співжиття зі своїми рідними під одним дахом, з якими люди вимушено з'їхалися. Приміром, йдеться про ситуації, коли кілька поколінь тимчасово жили в одному будинку, якщо частина родини мусила приїхати з більш небезпечних регіонів до безпечніших. Ось це зіткнення поколінь та менталітетів часто ставало значно більшим випробуванням, ніж якісь, здавалось би, серйозніші виклики.

Але я таки додам, що війна в цілому та її вихід на повномасштабний рівень зокрема, не принесли нічого нового в плані глибинних змін людей. Стресова ситуація не змінює характер людини. Вона лиш дає проявитися певним задаткам. А вже сама людина робить вибір, яким саме задаткам дати рух і прояв у конкретній ситуації.

У консультуванні часто стикаюсь з тим, що клієнти кажуть, скільки людей стали їм чужими за цей час, не прийшли на допомогу, не підтримали. Не може бути так, що тільки повномасштабна на це вплинула. Зазвичай у тих стосунках вже була якась тріщина, а війна стала фінальним маркером, коли одна людина показала, що вона не розділяє біль іншої людини. 

- Трапляється, що на психічний стан людини в негативному ключі впливають новини. Які практики для заспокоєння ви порадите?

- Пораджу інформаційну дієту. От як ми себе в їжі часом обмежуємо, коли знаємо, що в нас на якийсь продуктє алергія, ми його не вживаємо.І так само можемо не вживати певну групу інформаційних продуктів.

Аби краще жити та краще себе почувати, можна вибрати кілька новинних ресурсів – хороших, конструктивних, адекватних та достовірних – і там черпати інформацію. Найбільше людей стресує токсична інформація з клікбейтними заголовками, де треба переходити на тисячу різних посилань, щоб дочитати.

Краще вибрати кілька адекватних джерел і черпати інформацію з них, а все інше відмітати. І якщо вже потрапляє в поле зору якась така інформація, що дуже зачепила, то для початку треба перевірити факти, що там насправді відбулося.

Дуже багато є спекуляцій на тему тієї самої мобілізації, наприклад. А треба просто зайти на портал Верховної Ради і подивитися, чи є відповідні законопроєкти. Якщо дивитися конкретно, чи дійсно на управлінському рівні приймається щось таке, що безпосередньо вплине на моє життя, то при такому підході не доведеться відчувати стрес від різних фейків.

А ще буває так, що інформація є не повним, а частковим фейком – коли до правди підмішана якась частина неправди. Саме такі новини найбільше чіпляють, адже здаються достовірними. Особливо вразливими люди є тоді, коли вони перевтомлені від хронічного стресу в умовах повномасштабної війни.Тому треба починати не із технік стабілізації, а з інформаційної гігієни і критичного мислення. Тоді у стабілізації не буде сенсу, адже всі наші інформаційні джерела будуть надійними, притомними та такими, що нас не розхитують.

- Чи правда, що ми більше не зможемо жити так, як жили до війни? Зміна психологічного стану вплинула на ставлення до світу і до власного життя?

- Я думаю, що відбулися певні незворотні зміни, бо ми набули такий страшний досвід, який не планували набувати. Звичайно, це на нас вплинуло. І навіть тут, у далекому від передової Луцьку, все одно до нас долітають якісь поодинокі шахеди, іноді – ракети, і це страшно. Звичайно, після такого досвіду ми не будемо жити так, як до нього.  Але водночас я вважаю, що доволі шкідливими є гучні фрази на кшталт того, що ми не повернемося до нормального життя; що ми вже навіки травмовані; що в нас усіх ПТСР.

Це неправда. Як показує загальновідома статистика, лише близько 20% людей, які переживали важку психотравмувальну подію, мають ПТСР. І трохи більше 5% мають його в гострій формі. Дещо вищими ці цифри є, якщо вони стосуються людей, котрі перебувають на передовій – наших солдатів, офіцерів. Але і тут це теж далеко не 100% показник.

Отже, не потрібно, по-перше, з ПТСР робити стигму, а, по-друге, натягати цей діагноз на кожного. Звісно, складний досвід на нас вплине, але це не є той досвід, який має нас зламати чи не дати повернутися до нормального життя.

Людина, яка обирає бути сильною, надає перевагу такій позиції: «Так, зі мною трапилася неприємна подія чи навіть ціла низка подій. Але я вибираю, що робити з набутим досвідом, що з нього передати майбутнім поколінням, чим поділитися з соціумом довкола себе».

Тому підсумок такий: звісно, війна нас змінює. Але вона не змінить нас у гіршу сторону чи безповоротно, якщо ми оберемо інший формат реагування. Дуже багато залежить саме від нашої реакції.

- У деяких українців зараз є відчуття, наче війна не закінчиться вже ніколи. Як витягнути себе з цього стану? Як знайти сили рухатися далі і бути продуктивним?

- Варто трошки змінити свої уявлення про горизонт планування та почати більше планувати на короткострокову перспективу, не жити синдромом відкладеного життя. Колись Ерік Берн, засновник напрямку транзакційного аналізу, казав, що є один із життєвих сценаріїв, який називається «доки не». У нашому випадку – «доки не закінчиться війна».

Цей сценарій є токсичним для людини, яка його обирає, адже ми не знаємо достеменно, коли війна закінчиться. Тож варто поставити самому собі запитання, в якій мірі я можу реалізувати власну мрію чи плани, задовольнити якусь потребу. Можливо, я і не можу цього зробити в повній мірі до закінчення повномасштабної, але в якійсь меншій мірі можу. Не варто від цього відмовлятися.

Далі слід обдумати, які конкретно покрокові алгоритми мені застосувати, щоб це зробити. От, наприклад, трошки зменшити цей горизонт планування, навчитись планувати короткостроково, а також – бачити, помічати, фіксувати маленькі проміжні результати. І я би рекомендувала прописувати собі це, завівши щоденник роботи над собою. Він буде доречним, щоб нотувати туди навіть свої маленькі щоденні перемоги.

Є така проблема, що люди часто не пробують цього робити, мовляв – що я там буду записувати, я й так знаю, що я зробив, досягнув. Це все не фіксується. А якби зафіксувати, то можна дістати такі записи та перечитати в якийсь непростий момент, підтримати себе, згадати свої опори.

- Більшість після обіцянок Трампа очікує перемоги вже цього року. Чи безпечно для психіки ставити собі такі дедлайни? Які наслідки можуть мати подібні мрії, якщо не збудуться?

- Я згадаю такий біблійний афоризм: «Не створи собі кумира». Дуже часто люди саме в критичні моменти шукають, на кого перекласти свої психологічні проекції та мрії, кому делегувати у своїй уяві реалізацію мрії про перемогу.

Однак кожен такий штучностворений кумир в інформаційному та політичному просторі згодом показує себе, як звичайна земна людина, а не якийсь месія, котрий повирішує усі наші проблеми. Тому справді небезпечно покладати такі надії на людину. Треба завжди дивитися, спостерігати – і лише на основі цих спостережень, а не власних сподівань, робити висновки та будувати прогнози. Тоді вони будуть реалістичними.

Рекомендую розмежувати факти та інтерпретації. Адже є дуже багато аналітики, яку називають таким англійським терміном як wishfulthinking. Саме вона і будується на способі мислення, коли бажане видають за дійсне.

Як це працює? У нас звужується фокус уваги, і ми починаємо з інформаційного простору черпати якісь конкретні факти, які підтверджують нашу «легенду» про щось – те, що ми собі придумали в голові. І тоді ми ігноруємо цілу низку інших інформаційних джерел, де можна побачити ціліснішу картину, котра може бути значно більш суперечливою.

Чи маю особисто я якісь надії на Трампа? Як психолог, я спостерігаю дуже багато різких рішень та таких політичних кроків, де ми бачимо нестійкість демократичних інституцій перед діями однієї людини. Це такі монархічні тенденції, які ведуть до не завжди зрозумілих трансформацій у тих сферах, де все роками будувалося фундаментально. Чи може якесь одне з таких різких рішень спрацювати на нашу користь? Звісно, може. Але рівно так само це може бути рішення, яке спрацює не на нашу користь.Тож це дуже велика лотерея.

Якщо говорити про попередню владу в США, все-таки, ми бачили певну прогнозованість і послідовність у діях щодо України. А тут бачимо дуже велику непередбачуваність і нерозуміння, що буде далі. Інколи треба просто поспостерігати за динамікою новин, а не передчасно покладати свої надії на те, що хтось нас врятує.

- Як ви допомагаєте клієнтам впоратися з гострими емоційними станами, такими як тривога, паніка або особистісна криза?

- Тут треба розмежувати, тому що тривога і паніка – це, стани, де можуть бути корисними техніки стабілізації, заземлення. У таких випадках працюємо з тілом у контексті повернення наших тілесних відчуттів. Акцент іде на стабільне дихання, стабільні фізичні відчуття. Якщо говорити в довготривалій перспективі, то коригуємо режим, дбаємо про збалансоване харчування та повноцінний сон.

А якщо йдеться про гострі стани, які потребують фармакологічного втручання, то тут актуальним стає скерування саме до психіатра, тому що ані психолог, ані психотерапевт не уповноважені призначати ліки. Це може робити винятково психіатр. Ось тому, перш за все, фахівцю треба розуміти розмежування ступеню гостроти стану людини. Це дає нагоду зрозуміти, чи може він взагалі допомагати в тій чи іншій конкретній ситуації.

А от остання з проблем була зазначена в питанні як особистістна криза. Якщо ми кажемо про паніку і тривогу, то це такі гострі стани, які ми переживаємо всім організмом, тож там працюють вже згадувані техніки стабілізації. Натомість, криза – це більше на рівні відчуттів, емоцій, почуттів та певних глибинних переконань. Тут йдеться про комплексне явище.

Працюючи з такими запитами, ми діагностуємо, що стало причиною кризи, на яких переконаннях вона тримається, як ці переконання можна змінити в більш конструктивний бік, на які опори в собі та зовнішньому світі можна опертися, щоб легше пережити кризу, чому ця криза може навчити. Тому тут індивідуально підбирається алгоритм корекційних засобів відповідно до ситуації.

Коли йдеться про екзистенційну кризу, ми працюємо зі світоглядом, глибинними переконаннями, дисфункційними схемами мислення та поведінки. До слова, дисфункційна схема – це неконструктивний спосіб, в який людина задовольняє свою потребу.

От, приміром, має людина потребу у внутрішньому спокої. А замість того, аби сповільнитися та переосмислити якісь грані свого життя, вона задовольняє її у дисфункційний спосіб – зловживає алкоголем, аби створити собі ілюзію забуття. А це, насправді, не вирішення проблеми, а просто її відтермінування, яке в кінцевому рахунку навіть приведе до її посилення.

- Як впливає на вас емоційно робота з людьми, які переживають кризу? 

- Особисто на мене вона, напевно, емоційно майже не впливає. В силу багатьох непростих життєвих досвідів та успішно подоланих особистісних криз, я сформувалась достатньо стійкою людиною. І плюс – у мене є мотивація допомогти, а не страждати з іншими людьми за компанію. Я, навпаки, маю працювати для того, щоб їхнє страждання ставало меншим.А якщо я сяду біля клієнта і буду плакати з ним, я не допоможу. Хтось повинен виконати роль того, хто перебуває ззовні горя, втрати чи кризи, дивиться всередину і подає людині руку, а не заходить туди, аби страждати разом. Тому в мене тут працює абсолютно раціональний підхід: я маю бути не «добренькою», не сентиментальною, не «своєю людиною», а ефективним спеціалістом, який допоможе вирішити проблему.

Тому завжди передусім задаю собі питання, чи моя стратегія роботи з конкретним клієнтом сприяє вирішенню його ситуації. Психологія – це не зовсім те, що показують у фільмах, особливо американських. Розвійте низку міфів про психологів, які існують в сучасному українському суспільстві.

Ви знаєте, міфи про американських психологів з фільмів і міфи про українських психологів – це дві різні категорії міфів. Я свого часу писала в посібнику з самопідтримки про те, що психолог не повинен бути однодумцем в якихось ідейних, політичних аспектах. Завжди кажу: не ходіть до психологів дружити проти світу.

Інколи є в людини запит не просто вирішити свої проблеми, а знайти однодумця, до якого вона прийде і скаже, як страшно жити. Такий клієнт може сподіватися, що психолог відповість: «Так, бідненький, як страшно жити, жах просто. Світ жорстокий і несправедливий». Однак психолог не зробить такого, якщо він є професіоналом, адже завдання – підсилити людину, а не її фрустрацію.

Другий міф полягає в тому, що психолог просто слухає. Цей стереотип, який і справді великою мірою будується на кінематографічних мотивах, знецінює роботу психологів. Для початку, хороший фахівець володіє широким спектром діагностичного інструментарію. Спочатку він має зрозуміти, чи це його клієнт, чи варто скерувати людину до психотерапевта або психіатра.

Це складна робота, це не просто «поговорити». І не про те, щоб клієнт неодмінно «виговорився». Інколи психолог навіть трохи згортає це так зване виговорювання, скеровуючи його в правильний бік, якщо воно не веде до вирішення проблеми. Потрібно підсвітити людині ці шляхи вирішення.Ба більше, іноді в клієнтів є такі захисні механізми, які й полягають у цьому безкінечному проговорюванні, котре треба переспрямувати в правильне русло. Нема сенсу просто констатувати безкінечно душевний біль, адже його потрібно зменшувати. Це дуже складна робота – структурована і в багатьох запитах навіть протокольна. Фахівець знає рекомендовані алгоритми дій, які здатні справді працювати на результат. Тому це не просто про «виговоритись».

Коли ми з вами на початку розмови говорили про виклики, з якими стикається клієнт, одним з них я називала відмову від міфу, що психологія – це легко, а проговорювання проблем їх зменшує.

Якщо підсумовувати, то психолог – не чарівник, не подружка, не ідейний однодумець та не той, хто буде дружити з клієнтом проти світу. Натомість, це фахівець, який допоможе клієнту навчитись опиратися самому на себе в складних ситуаціях, попередньо отримавши потужні інструменти для самопідтримки.

- Якою є роль родини та друзів у підтримці людини, яка переживає особисту трагедію?

- Тут все залежить від того, яка це родина і які це друзі. Знаєте, дуже люблю жарт, що всі ми, як одна велика сім'я, щоправда – часом Кайдашева.

Якщо сім'я і дійсно умовно Кайдашева, то ніякої доброї ролі вона не виконає у тому, щоб допомогти людині впоратися з горем. Якщо ж це, навпаки, родина, де люди одне одного підтримують, у такому випадку вони стають опорами одне для одного. Для цього не треба мати якихось особливих психологічних знань, а варто просто бути доброю людиною, відчувати емпатію до іншого і мати почуття такту.

У підтримці важливо не нав'язувати свою проекцію допомоги – те, як ідеальна підтримка виглядала б саме в наших очах. Цілком імовірно, що людина, яка горює, потребує іншої підтримки. Тому краще напряму спитати, як би ми могли підтримати її. 

Комусь треба, щоб з ним поговорили. Комусь іншому потрібно, щоб з ним помовчали, просто побувши поряд. Хтось хоче, щоб його просто облишили в спокої, але він знав, що може в критичний момент подзвонити, приїхати, поплакатись.Отже, коли є доброта, почуття такту та готовність чути іншу людину, а не фантазувати, яка підтримка їй потрібна, то навіть без глибоких психологічних знань люди можуть бути опорами одне для одного. Це, звичайно, не замінює психологічної роботи клієнта з дипломованим фахівцем, але стає дуже потужним додатковим фактором стійкості. 

- Досить вагоме місце у вашому житті займає творчість. Ви є авторкою низки художніх книг. Що вас надихає на написання творів?

- Життя надихає. Життя і, напевно, сам мій експресивний характер. Я – класичний екстраверт, мені треба говорити зі світом про світ, рефлексувати якісь досвіди та виражати їх у мистецький чи літературний продукт.

Одна з моїх вищих освіт, окрім психології, – журналістська. Ще одна – юридична. Я є прихильницею міждисциплінарного підходу, коли людина вдало інтегрує у професійній реалізації усі свої значимі компетенції, не розпорошуючись. Тож посібник з самопідтримки «Як залишитися людиною під час війни: погляд психолога» якраз відобразив у собі всі ці напрямки. Там я розкрила багато тем, котрі пов'язані не лише з психологією, а й з інфопростором,у тому числі – інформаційною гігієною, про яку ми встигли з вами поспілкуватися.

Міждисциплінарний підхід – це не тоді, коли «і швець, і жнець, і не дуді  гравець». Тут йдеться не про розфокус, а про взаємопідсилення одного фаху іншим. У моєму житті кожне з завершених професійних навчань, якої сфери б воно не стосувалося, в кінцевому рахунку зміцнило мене як психолога.

Творчість так само підсилює. Я переконана, що творчість і професійність – ті два крила, які роблять людину різногранною, а її професійний політ – дійсно високим і стрімким.

Читайте також:

• Волинська волонтерка бореться за права свого сина в школі: що каже психологиня
• Мобілізація 18-річних юнаків в Україні: волинська психологиня розповіла, чому це неприпустимо
• Психологиня з Луцька розповіла, коли і як говорити з дітьми про інтимне життя