«Я завжди йду туди, де страшно»: відверте інтерв'ю з Dima PROKOPOV

Журналісти ВСН поспілкувалися з виконавцем про перші кроки в музиці, виклики війни, сцену Палацу «Україна» та силу сімейної підтримки.

— Як починався ваш музичний шлях? Які були перші кроки — від дитячих мрій до професійної сцени?

— Мій музичний шлях почався ще в дитинстві. Я бачив, як батько грав на весіллях на Поділлі, і мене заворожувала та особлива атмосфера — музика, колектив, емоції людей. 

Це надихало мене відтворювати почуті пісні самостійно, а згодом і писати власні мелодії та тексти. Так із маленьких дитячих спроб поступово виросла справжня любов до музики, яка стала першими кроками до професійної сцени.

— Хто найбільше вплинув на вас на початку? Чи був хтось, кого можна назвати наставником?

—  Найбільшим наставником для мене був і є батько. Він і підтримував, і радив, мав гарний музичний смак. Я пам’ятаю, як у дитинстві чекав його з весіль — він розповідав, які нові пісні грали, а я одразу переглядав його пісенник. Коли навчився складати власні пісні, то уявляв у своїх іграх, що співаю на весіллі.

Добре пам’ятаю, як батько брав мене з собою: після таких вечорів я ще довго наспівував мелодії. Саме тоді формувався мій музичний слух і смак. Скільки себе пам’ятаю — музика завжди була поруч.

— Чи пам’ятаєте перший виступ, який дав відчуття: «це моє»?

— Я добре пам’ятаю більш свідомий виступ — це було на шоу «Караоке на майдані». Коли люди проголосували за мене й підтримували гучними вигуками, я всім тілом відчув: можу дарувати своїм голосом справжні емоції. Той публічний виступ став для мене переломним моментом — саме тоді я зрозумів, що сцена й музика — це моє.

— Як війна змінює ваше бачення музики і ролі артиста?

— Війна змінила роль артиста. Насамперед я не люблю, коли говорять «музичний фронт» — фронт лише там, де стоять наші хлопці та дівчата на передовій. Але у творчих людей під час війни теж є своя місія. По-перше, музика має підтримувати людей, дарувати їм сили. 

По-друге — це допомога ЗСУ: на кожному концерті відбуваються аукціони, благодійні виступи. Я спілкуюся з багатьма військовими, у мене воюють друзі й родичі. Коли приїжджав виступати до хлопців, вони щиро дякували й просили приїжджати ще. Для них концерт — це момент, коли можна хоч трохи розслабитися.

Щодо музики — під час війни я чітко відчуваю межі: що можу випускати, а що ні. Мені здається, кожен артист сьогодні, виходячи на сцену, має говорити про війну — подякувати ЗСУ, згадати тих, кого вже нема з нами. Я завжди виконую «Різдвяну ніч». Це не проста різдвяна композиція. Вона присвячена всім військовослужбовцям, що віддали своє життя захищаючи Україну.

На кожному концерті я бачу біль в очах слухачів. Ми живемо у час, коли навіть пісні, написані до війни, набувають нових сенсів. Наприклад, «Кава з краплями дощу» сьогодні сприймається зовсім інакше. 

Я бачу, як багато жінок публікують під неї архівні фото й відео з коханими, яких уже немає поруч. Рядки «Він забрав своє тепло, де сховатися від вітру» стали для них символічними. На жаль, чимало чоловіків не повертаються додому. Тому музика тепер звучить інакше — у ній кожен знаходить свій особистий сенс.

— Чи бувають моменти, коли важко писати чи співати — і що допомагає повертатися до творчості?

— Звичайно, такі моменти були. Найважчим став початок повномасштабного вторгнення. Тоді мені здавалося, що співоча кар’єра закінчена: я почав волонтерити, і думати про музику було зовсім не на часі. Але з часом прийшло усвідомлення — музика потрібна, вона здатна лікувати серця. 

У моїй творчості були випадки, коли люди писали, що завдяки пісням виходили з депресії, що музика допомогла змінити їхнє життя.

Після паузи я довго думав, яку пісню випустити першою. І так народилася «Колискова». Я хотів заспокоїти українських жінок і дітей. Натхнення прийшло від моєї маленької племінниці: одного разу під час повітряної тривоги ми разом спустилися в укриття, і вона почала молитися. Це до сліз мене розчулило й стало поштовхом до написання пісні.

— Дебют у Палаці «Україна» — це вже сторінка історії вашої кар’єри. Яким був найважчий момент підготовки?

Для мене цей дебют став великим кроком уперед — справжньою новою сторінкою в кар’єрі. Адже Палац «Україна» — це сцена, на якій мріє виступити кожен артист. 

Окремою мрією було заспівати саме на концерті Миколи Мозгового, адже його пісні завжди звучали в нашій родині, а для мого батька він був одним із найулюбленіших композиторів і виконавців.

Найважчим у підготовці стало моральне випробування. Усвідомлення, що виходжу на сцену Палацу «Україна» і беру участь у концерті великого маестро, тиснуло психологічно. Саме від нього я, мабуть, і навчився співати душею, проживати кожну пісню. Тому хотілося максимально відповідально підійти до цього виступу. Я виконав пісню «Любов останньою ніколи не буває» і судячи по відгукам й мільйоним  переглядам фрагментів з мого висиупу в тік ток, то в мене все вийшло. 

Складним було й технічно: ми записали живий оркестр, працювали над новим аранжуванням, щоб пісня звучала свіжо. Я навіть відвідував театральні курси, щоб глибше прожити емоції на сцені. І зрештою зрозумів: цю пісню я не граю — я її проживаю, бо в ній є частинка мого власного життя.

— Чи були сумніви або страх, що не потягнете таку велику сцену? Як їх подолали?

— Звичайно, хвилювання було. Адже Палац «Україна» — це головна сцена країни, і тиск від цього відчувався. Хоч я й проїздив багато міст, бачив чимало глядачів і сцен, ця подія була особливою. Але я по життю такий: завжди йду туди, де страшно.

Перед кожним виступом я хвилююся, і вважаю це нормальним. Бо я — людина, і для мене кожен вихід на сцену — це відповідальність, насамперед перед глядачем. Він має мені повірити, прожити пісню разом зі мною.

Глибоко в душі я знав: страх зникне в ту мить, коли вийду на сцену й візьму в руки мікрофон. І так і сталося.

— Що відчули, коли вийшли на сцену Палацу «Україна»?

Я відчув щастя. Це був момент, який я запам’ятаю на все життя. Так, це не сольний концерт, але виступ на концерті пам’яті Миколи Мозгового — велика честь для будь-якого артиста. Тоді я зрозумів, що доріс до цього рівня, що мені пасує ця сцена. І, звісно, поставив собі нову ціль — одного дня влаштувати тут і власний сольний концерт.

Я людина, яка зазвичай суворо себе критикує, завжди шукає мінуси. Але цього разу я дозволив собі поставити «плюс» і просто насолодитися тими трьома хвилинами на сцені. Я відчував підтримку батьків, шалений відгук залу, і мене буквально пронизували мурашки. 

Частину моментів я навіть не пам’ятаю чітко — мабуть, від ейфорії. Але можу сказати точно: у ті три хвилини я був по-справжньому щасливим.

— Микола Мозговий має для вас особливе значення. У чому саме полягає цей зв’язок?

Для мене й моєї родини Микола Петрович завжди був особливою постаттю. Виступити на його концерті пам’яті було не лише моєю мрією, а й мрією мого батька. Я добре пам’ятаю момент, коли сказав йому: «Тату, я буду виступати на концерті пам’яті Миколи Мозгового». У нього на очах з’явилися сльози, він обійняв мене й промовив: «Я тобою пишаюся».

У дитинстві я часто бачив, як батько слухав його пісні в машині, по телевізору. Одного разу ми дивилися концерт, де Микола Петрович виконував «Грай, музика моя». Я пам’ятаю цю картину до дрібниць: батько сидів на дивані, а по його щоках текли сльози. 

Він завжди казав мені, що Мозговий співає душею, що немає артиста в Україні, який би так умів пробирати до клітин. Тепер, коли я вже став дорослішим, відчуваю це ще гостріше — його пісні й зараз викликають у мене мурашки.

— Чи є його пісня, яку ви співаєте для себе, а не для публіки?

Є кілька таких пісень. Дуже люблю «Минає день, минає ніч», «Грай, музика моя», «Материнська любов», «Край, мій рідний край». Але якщо виділити одну особливу, то для мене номер один — «Любов останньої ніколи не буває».

— Ваш виступ біля метро під час повітряної тривоги став символом єднання. Що ви відчували тоді і після, коли побачили реакцію людей?

Для мене це момент на все життя. Тривога пролунала двічі саме перед моїм виходом на сцену. За хвилину я мав починати, і в цей момент людей просили залишати зал. 

Концерт переривався, і, звичайно, я хвилювався ще більше. Ти вже налаштовуєш себе на виступ, а за мить у тебе цю можливість забирають. Боявся, що тривога затягнеться настільки, що концерт узагалі не продовжиться, і моя мрія може так і не здійснитися.

Я сидів у роздумах — чому саме так? Адже я моделював цей концерт у думках кілька місяців. І тут може все зірватися. Але завдяки команді, яка підтримала, ми вирішили вийти до людей. І я жодної секунди не шкодую про цей крок.

Люди дуже тепло нас сприйняли, багато хто почув мої пісні вперше. Я виконав композицію «Ти щаслива будеш», і всі здивувалися: «Це ви?» Ми співали українські пісні разом, і ця атмосфера додала мені ще більшої впевненості.

Коли ж після того оголосили мій вихід на сцену в залі, глядачі вже скандували «Діма, Діма». Той момент я запам’ятаю назавжди. Він показав, що єдність українців — неймовірна сила. Ми співали в унісон, і я був щасливим, попри всі обставини.

— Ваші батьки підтримали вас на омріяному концерті в Палаці «Україна». Яку роль відіграє сім’я у вашому творчому становленні?

Батьки приїхали на концерт, і я дуже цього чекав. Це була моя мрія — щоб вони побачили мене на сцені найбільшого концертного залу України. Я з дитинства хотів, аби вони пишалися мною. У мене чудові батьки, які завжди робили все, щоб ми із сестрою були щасливі. Тепер я намагаюся віддячити їм своїми успіхами.

Батько часто повторює, що щастя для нього — мати розумних і здорових дітей, а ще й таких, які прославляють прізвище. Для нього це дуже цінно. Сім’я справді відіграє велику роль у моєму творчому становленні. Усі вони люблять музику й живуть моїм проєктом: слухають демо, вболівають за кожну пісню. Мама стежить за переглядами, тато підказує музичні ідеї. Я вважаю, що сім’я — це теж частина моєї команди.

— Чи є у вас «сімейний музичний код» — традиція, пісня чи ритуал, який підтримує і надихає?

Ми не маємо традиції співати за столом, але в нас є «сімейна сцена» — у підвалі стоять колонки й пульт. Коли я приїжджаю додому або після святкувань, ми часто там збираємося. Я співаю, тато грає на трубі, дядько — на клавішах. Виконуємо українські пісні — «Родина, родина», «Край мій рідний край» та інші. 

Це своєрідний «родинний концерт». Він дуже надихає, адже тебе слухають найдорожчі люди — ті, хто є твоєю кров’ю.

Приїжджає бабуся, сестри, брати — усі разом підтримують цю атмосферу. А ще у нас є традиція колядувати на Різдво, яка передалася від дідуся. Ми всією сім’єю ходимо співати колядки. Це теж важлива частина нашого сімейного музичного коду.

— Над чим працюєте зараз? Чи чекати найближчим часом нових треків або кліпів?

Так, звичайно. Зараз я трохи ставлю на паузу концерти: вони будуть, але не так часто, як влітку чи навесні. Основний акцент роблю на студійній роботі. Уже написав чимало пісень, тепер потрібно час, щоб довести їх до кінця — зробити аранжування тощо.

Готую новинки: будуть і ліричні композиції, і драйвові танцювальні треки, навіть дещо експериментальні. Не хочу випускати пісні «як є», тому працюю над тим, щоб кожна звучала якісно. 

Отримав дуже хороший відгук у TikTok та Instagram на одну зі своїх нових пісень і вирішив реалізувати її офіційно.

— Чи плануєте колаборації з іншими артистами? Якщо так — з ким би хотіли вийти на одну сцену чи в студію?

— Так, цього року я планую один, можливо навіть два дуети. Поки що всі процеси тривають, тому конкретні імена називати рано. Але можу сказати, що мені імпонує дуже багато артистів з української сцени. Якщо говорити про топів, то це, безумовно, Макс Барських — його музика близька мені за енергетикою.

Також зараз мені дуже подобається творчість Alena Omargalieva, вона має свій неповторний стиль. Якщо ж брати світових виконавців, то з дитинства слухаю Sting'а і завжди мріяв би про співпрацю з ним.

У моєму житті колаборації зазвичай з’являються спонтанно. Хтось телефонує, надсилає трек — якщо він мені подобається, ми одразу беремося працювати. Єдина пісня, яку я сам ініціював, — «Любила одного» з артистом Dovi. 

Частіше мене запрошують: так було з дуетом із MamaRika — «Підсніжник», він став останнім на сьогодні. Для мене головне, щоб пісня була справді сильною і хітовою.

—  Якою ви бачите українську музику під час і після війни? Чи змінилася аудиторія?

Мені здається, український музичний ринок тільки формується. Деякі артисти, які були активними на початку війни, зараз зникли з поля зору, хтось навпаки пішов далі. Формується нова «обойма» і навіть нові стилі, які дуже різні. Сьогодні один тренд, завтра — інший. Музика стала швидкоплинною.

У майбутньому мені б хотілося, щоб вона ставала якіснішою, а конкуренція була чесною й креативною. Я не хотів би конкурувати з ШІ — адже в штучному інтелекті немає живих емоцій і справжності. Хочеться, щоб музику й далі створювали люди. 

Далеко вперед загадувати важко, бо ми всі живемо в умовах невизначеності, але дуже хотілося б бачити розвиток саме «живої» української музики.

— Що для вас означає бути сучасним українським артистом?

Вже саме слово «український» звучить гордо, а «український артист» — ще крутіше. Все українське стало мейнстрімом, і я щиро пишаюся тим, що є частиною цієї культури та нації. Для мене бути сучасним — означає творити тут і зараз, у цей непростий час, і робити все можливе, щоб українська музика звучала гучно й впевнено, щоб вона була почута у світі.

Сьогодні кожен артист працює в умовах війни. Ми повинні не лише творити музику, а й допомагати Збройним силам, підтримувати людей. Адже музика має силу: вона може підіймати настрій, дарувати світлі емоції, давати ностальгію чи відволікати від важких новин. Це зараз особливо важливо.

— Чи є концерт або момент з минулого, який назавжди залишив відбиток у вашому серці?

Було багато особливих моментів, але один випадок я запам’ятаю назавжди. До мене підійшла мама з двома доньками і сказала, що вони вже втретє приїжджають на мій концерт. Згодом вони були ще на десяти моїх виступах. Тоді вона поділилася, що їхній тато загинув на війні, і моя музика допомогла дітям пережити цю втрату.

Вона розповіла, що дівчатка слухали мої пісні — «Колискову», «Доця» — без перерви: засинали під них, танцювали, сміялися. Для них це стало своєрідним оберегом і терапією. Їхні слова вразили мене до глибини душі. Я ніколи не думав, що мої пісні можуть настільки впливати на чиєсь життя. Це найцінніший зворотний зв’язок, який може отримати артист.

— Як ви відновлюєте енергію і надихаєтесь для нових ідей?

Я спортивна людина, і саме спорт допомагає мені відновлюватися. Для мене це силові навантаження, бігова доріжка або басейн. Саме там я заряджаюсь і надихаюсь. Із спортзалу виходжу зовсім іншим — упевненим, енергійним, з відчуттям, що батарейка повністю заряджена й готова до роботи.

У моєму житті спорт стоїть відразу після студії, музики й концертів. Без нього я не відчуваю внутрішнього ресурсу працювати. Тому займаюся при кожній можливості. Навіть у турах беру із собою килимок, гантелі, і перед концертом обов’язково роблю хоча б 20–30 присідань. Спорт — це частина мого життя.

— Яке головне послання ви хочете донести своїй аудиторії через музику?

У моїх текстах головне послання — віра в себе. Насамперед я звертаюся до жіночої аудиторії: кожна дівчина заслуговує на щастя і не повинна терпіти того, що приносить біль. Мій меседж простий — обирати себе, жити повноцінно й цінувати час, адже життя дуже швидкоплинне.

У багатьох моїх піснях є мотив підйому й крила: «В небо не бійся і літай», «На крилах», «Підіймай крила і лети». Це мотиваційні композиції, які надихають знайти сили й рухатися вперед. 

Є й лірика про розлуку — я сам переживав подібні моменти, і вони відобразилися у творчості. Але нова пісня, яка, найімовірніше, вийде після «Любов останньою ніколи не буває», теж буде про те, що потрібно жити це життя на повну.

— Який досвід або навіть помилки стали фундаментом вашого стилю й характеру як артиста?

Мій стиль і характер артиста формувалися завдяки досвіду — і, безумовно, помилкам. На початку я часто прагнув зробити все ідеально, намагався наслідувати інших, і це, навпаки, інколи гальмувало мою творчість. Були невдалі записи, пісні, які не знаходили відгуку у слухачів, сцени, де я почувався невпевнено.

Але саме ці моменти стали фундаментом. Вони навчили мене цінувати щирість, шукати власний голос, не боятися експериментувати й виходити за межі зони комфорту. 

Кожна помилка ставала уроком — як працювати над текстами, мелодіями, сценічною подачею. І з часом я зрозумів: справжній стиль артиста народжується з правди — з прожитих емоцій і готовності ділитися ними з людьми.