Вижив після удару КАБу: історія бійця з Волині, якого врятувало диво

Історію захисника розповіло видання «Нове життя» - новини Любешівщини. 

Михайло за фахом – учитель фізкультури. Він виховував у молоді характер і волю до перемоги в Залізницькому ліцеї ім. І. Пасевича. Але життя часто ставить перед нами непростий вибір. Аби дім ріс, а сини Артем і Тимур мали все необхідне, Михайло Васильович став на шлях заробітчанства. Далекі дороги, сезонні роботи за кордоном, розлука з родиною… Усе це було заради майбутнього.

Повномасштабне вторгнення росії застало нашого земляка в Польщі. Здавалося б, були безпечна відстань, стабільна робота, можливість допомагати фінансово для родини. Проте, коли на любешівську адресу прийшла повістка, Михайло Абрамович не шукав причин, аби залишитися за кордоном. Він повернувся додому і 2 червня 2022 року став до лав Збройних Сил України.

Потрапив до легендарної 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Там він отримав позивний – ABRAMS. Можливо, через прив’язку до прізвища, а може, й через тотожність із американським танком: такий же міцний та надійний. Михайло став оператором дронів – «небесним оком» свого підрозділу.

Він бачив ворога раніше за інших, він допомагав побратимам вижити, але сам про пережите розповідав рідним скупо. Дзвонив, аби почути голоси дружини й синів, аби на мить повернутися в тишу поліських буднів. Про побачене там, на Сході, старався мовчати, дозуючи правду, щоб не поранити серце дружини.

Для родини Абрамовичів війна вимірювалася циклами «десять на десять». Десять днів невідомості, поки Михайло був «на нулі», і десять днів відносного спокою, коли він був на зв’язку. Ті десять днів тиші були для Оксани найважчим іспитом.

«Я рахувала не дні, а хвилини від одного «плюсика» в месенджері до іншого», – згадує Оксана.

14 червня 2025 року небо над позиціями Михайла здригнулося. Пряме влучання КАБу – авіаційної бомби, що не лишає шансів. Але сталося те, що потім лікарі назвуть неймовірним щастям, а віруючі люди – Божим промислом: величезна бомба не розірвалася. Вона застрягла в землі, ніби кимось зупинена за секунду до детонації.

Однак ударна хвиля і завал зробили свою справу. Травми були важкими. Попри контузію та понівечену руку, Михайло знайшов у собі сили піднятися. Три години він ішов пішки до своїх, аж поки не отримав медичну допомогу.

Коли прийшло коротке повідомлення: «Я трьохсотий», Оксана Абрамович не вагалася. Це була та сама жіноча сила, яка здатна долати блокпости й кілометри швидше за будь-який транспорт. Уже за кілька годин вона була в Дніпрі.

«Коли вперше зайшла до нього в палату, я не бачила бинтів чи апаратів. Я дивилася в його очі. Вони були втомлені, але сповнені любові. Тоді я зрозуміла: головне, що він живий. З рештою ми впораємося разом», – каже дружина.

Попереду були виснажливі місяці лікування та реабілітації. Травмована рука майже відмовилася слухатися, численні операції вимагали терпіння, якого вистачило б на цілий підрозділ. Михайла демобілізували за станом здоров’я, хоча серце його досі там, із хлопцями. Він переживає за кожне повідомлення від побратимів, за кожен успіх чи втрату бригади «Едельвейс».

Нині Михайло Абрамович удома. Він поволі повертається до колись звичного, а потім перерваного війною відносно мирного життя. Розробляє травмовану руку та звикає до тиші, яка більше не лякає. А ще гуляє з дітьми, які не відходять від батька ні на крок. Хлопці серйозно обіцяють бути такими ж міцними, як і тато, та поєднати своє життя з військом.

А ще в домі Абрамовичів на окремій поличці лежать нагороди: «Хрест доблесті», «За оборону України», подяки від командування. Однак Михайло не вважає себе героєм. Він каже просто: «Я робив те, що мав. Кожен чоловік має захистити свій дім. Бо якщо не ми, то хто?»

Наталія МУХА

Читайте також: 

• Воїн, чоловік, батько: історія 59-річного захисника з Волині Віталія Трушевського
• Від мебляра до майстра артилерійського озброєння: історія бійця волинської 100-ї бригади
• Колумбієць, який воював за Україну, хоче залишитися жити на Волині