Любив своє село, мав «золоті руки» і понад усе пишався дітьми: спогади про загиблого воїна з Волині Олександра Мицюка

Історію захисника переповіло видання «Ратнівщина».

За роки війни ми почули чимало історій про тих, хто віддав життя за Україну. У кожної родини – свій біль, своя історія очікування, надії та втрати. Хтось чекає повернення рідної людини з фронту, а хтось уже живе лише спогадами про неї. Цей біль не завжди помітний для тих, хто поруч, але він назавжди залишається з родинами загиблих захисників.

Історія Олександра Миколайовича Мицюка, уродженця села Поступель, – саме про таку втрату. Це не історія про тривалу військову службу, численні нагороди чи ордени. Це історія про двох Саш – батька і сина, військового і поліцейського, 44-річного чоловіка та 20-річного юнака, яких пов’язував особливий душевний зв’язок.

Батькові судилося загинути на війні, а через сім місяців повернутися додому «на щиті». Синові ж – надто рано подорослішати та взяти на себе відповідальність за останні земні дні найдорожчої людини.

Поступель-Ратне: дитячі роки

Олександр Мицюк народився 31 жовтня 1981 року у сім’ї Миколи Микитовича і Марії Гордіївни Мицюків. У життєвій історії цієї родини постійно переплітаються Поступель і Ратне, бо звідти вони родом, а в Ратному довгий час жили і працювали. Він був єдиною дитиною в сім’ї. До 6-го класу ходив у школу в Поступель, а далі з сім’єю переїхав у Ратне. Мама працювала у центральній аптеці, а тато поїхав на далеку Північ (у росію) на заробітки. Тож довгий час проживав тільки з матір’ю. Мали будиночок там, де зараз будинок культури в Ратному. Коли мали зводити нове приміщення, Мицюкам дали квартиру у будинку навпроти автостанції. Відтоді вона стала родинним гніздечком для трьох поколінь Мицюків.

Був майстром-будівельником

Олександр закінчив Ратнівську школу, з досягненням повноліття пішов на строкову службу в армію. Служив у Криму, в Сімферополі. Невдовзі після демобілізації одружився з ратнівчанкою Світланою. Молоде подружжя оселилося в Поступелі. Там у 2006 році народився первісток, копія татуся, Сашко. А у 2007 році помінялися з батьками – старші Мицюки переїхали в село, а молодші – у Ратне.

У 2009 році народилася донечка Анна. Кілька років Олександр працював прикордонником. Сашко пригадує, що тато служив у Ветлах на Любешівщині. Після звільнення став займатися будівельною справою. Довгий час їздив у росію на заробітки на будівництво. Згодом працював на об’єктах в Україні – у Дніпрі, у Києві, трохи – в Німеччині. Розповідав, що будував маєтки Петра Порошенка, Юлії Тимошенко. Сашко каже, що тато мав «золоті руки». Умів на будівництві все – від фундаменту до внутрішніх робіт. Сам робив ремонти у квартирі, допомагав друзям у будівництві будинків.

Його найкращі друзі – Олександр Літвинчук, Юрій Павельчук, який помер на початку війни на службі, та його брат Микола Павельчук. Це була спрацьована бригада, яка працювала в різних точках України, а згодом на Ратнівщині вона стала відома монтажем натяжних стель. Мріяв, коли син виросте і піде в доросле життя, побудувати йому будинок.

Окрім того, Олександр неабияк захоплювався сільським господарством. Цю жилку успадкував від діда Гордія. Той колись розводив кролів, і Олександр певний час мав їх аж 200! Полювання, гриби, садівництво – усе це було якоюсь особливою стихією для чоловіка. Мав водійське посвідчення, але їздити машиною не любив. Постійно – велосипедом. У село полями, стежечками добирався, а інколи й асфальтованою дорогою, але завжди на велосипеді.

Сімейне життя Олександра і Світлани дало тріщину, коли Сашкові було 9 років. Батьки розлучилися. Діти стали жити з мамою, але вона ніколи не забороняла їм спілкуватися. Сашко каже, що тато завжди їх любив, просто не завжди вмів опанувати свої життєві обставини. Він надзвичайно пишався сином, коли той став студентом Національної академії внутрішніх справ. Син каже, багато чим завдячує татовим настановам: він змалечку привчав їх із сестрою до охайності, порядку, дисципліни і виховував почуття справедливості. Хоч мав трохи конфліктний характер, але, як правило, «вибухав», коли бачив несправедливість.

Кyлеметник у дeсантно-штурмовому підрозділі

У перші дні повномасштабного вторгнення Олександр Мицюк пішов у військкомат із проханням про мобілізацію. Але тоді людей вистачало, і йому сказали почекати. Мобілізували 7 липня 2025 року, коли їхав велосипедом у Ратному. Вже наступного дня був у навчальному центрі на Львiвщині. Після місяця навчань потрапив у 90-й окремий аeромобільний батальйон імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова, який входить до складу 81-ї oкремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. Призначили кулеметником.

Наприкінці серпня 2025 року підрозділ, у якому ніс службу Олександр Мицюк, вибув у Слoв’янськ. Там Олександр варив їсти побратимам, бо колись на строковій службі в армії був кухарем і справді вмів надзвичайно смачно готувати. Їх готували до виходу на позицію. Мав старенького телефона. З побратимом поїхав у місто купити нового, магазин був закритий. Вони тільки відійшли, як туди прилетіло. Тоді Бог його вберіг, щоб ще послужив рідній країні.

Бойове завдання на три місяці, з якого не повернувся

28 вересня 2025 року Олександр зателефонував синові, що вони виходять на передову. Сашко підтримав його словами: «Бережи себе і, головне, молися. Ти повернешся! Все буде добре!» Виявляється, у той день він поспілкувався з усіма близькими людьми, ніби прощався з ними. Вочевидь, відчував що не повернеться. І не повернувся. Більше на зв’язок не виходив. Рідні терпляче чекали, бо знали, що ситуація складна і буває, що місяцями хлопці на позиціях без зв’язку. Потім Сашко зв’язався з татовим командуванням. Його запевнили, що він живий, що з ними підтримують зв’язок по рації. Тоді хлопець попросив записати голосове повідомлення, коли буде зв’язок із ними, щоб почути голос батька. Йому пообіцяли, що так і зроблять. Пройшов тиждень. Повідомлень не було. Знову дзвонив у частину. Знову казали те саме, обіцяли скинути голосове.

В очікуванні повідомлення з голосом батька пройшло ще три тижні. Студентів поліцейської академії перевели на дистанційне навчання. Приїхав додому на Різдво. І 9 січня зателефонувала бабуся, що їй принесли сповіщення про те, що тато зниклий безвісти. А далі все було як у всіх: написали заяву в поліцію, здали зразки ДНК і чекали хоч якоїсь звістки. Весь цей період для Саші тривав у постійному пошуку у соцмережах, чатах, через офіційні портали пошуку безвісти зниклих. Єдине, що вдалося з часом назбирати по крупинці, тоді, на початку січня, в районі села Дрoнівка на Донеччині ворог завдав нищівного удару по наших підрозділах. Хто куди міг, той туди біг. Багатьох взяли в полон. І рідні вірили, що й їхній Олександр серед полонених. Він часто снився їм, і вони чіплялися за будь-яку інформацію, щоб не втрачати віру в те, що живий. Надія жевріла.

А час невпинно плинув. Наприкінці квітня Сашко успішно закінчив академію, Аня –10-й клас.

Зaгибель підтвердили через сім місяців

27 липня Сашкові зателефонували, коли він був на роботі. У слухавці чоловік представився слідчим із Одеського відділення. Він сказав, що за результатами експертизи ДНК підтвердилася загибель його батька Олександра Мицюка. Приголомшений хлопець попросив скинути фото, щоб пересвідчитися, що це не помилка. На фото було тіло тата. А у квартирі на той момент чекала на внука з роботи бабуся. Марія Гордіївна приїхала в Ратне з Поступеля поремонтувати телефон. Сашко не знав, як сказати їй про загибель сина. Відпросився з роботи, повідомив мамі, відкрив душу дівчині і тільки опанувавши свої емоції, наважився на розмову з бабусею. Зайшов у квартиру – вона, напевно, відчула. Запитала одразу: «Що, батька нема?» - і розридалися удвох. Потім поїхали в село, сказали дідові. Його радісний і веселий настрій змінився на смуток і жаль.

31 липня тіло Олександра Мицюка привезли у Ратне. Дбайливо, з притаманною татові прискіпливістю, Сашко обрав усі речі, які хотів покласти у труну. Разом з бабусею і дідусем оглядав тіло. Він бачив тоді тата востаннє на землі. Оскільки Олександр понад усе любив своє село, прийняли рішення хоронити його саме в Поступелі. Спочатку відбулося прощання у Ратному, а далі траурний кортеж вирушив у село, де в батьківській хаті загиблий провів останню ніч. 1 серпня воїна Олександра відспівали настоятель Свято-Дмитрівського храму протоієрей Микола Козел та священники Ратнівського благочиння. Поховали бійця поряд із бабусею, яку він дуже любив і яка багато його гляділа маленьким.

Робив так, як відчував серцем…

Олександр Мицюк молодший відкрився для мене як свідомий дорослий чоловік, здатний нести велику відповідальність. Він з синівською любов’ю каже, що в пошуку батька і в організації похорону робив усе так, як підказувало йому серце, як здавалося, що татові так було б добре. Його тато не був ідеальним. Але навіть попри непрості ситуації, які виникали у їхньому житті, попри всі батькові злети і падіння, він зі щемом у серці констатує:

«Який би він не був, то був наш батько! Ми любили його, а він любив нас! Мені хотілося віддати йому останню шану якнайкраще. І люди це ніби відчули. Так багато вийшло людей! Прапори, квіти, машини, димові шашки… Я дякую усім-усім, своїм колегам, керівництву, волонтерам, владі і всім, кого я не знаю, але хто нас підтримав! Я вірю: тато з неба бачить, як усі старалися. І хоч у нас зараз складний період, але я дуже радий, що мене оточують добрі люди!».

Життя Олександра Мицюка-старшого забрала війна. Найкращі роки молодшого вона затьмарила і залишила найболючіший слід на все життя. Але у своїх 20 років цей юнак точно знає, що таке добро і що таке зло, як треба і як нізащо не треба робити. Щоразу, коли в роботі виникають ситуації, пов’язані з благополуччям родин, він знає як і вміє підібрати влучні слова, щоб не покарати чи притягнути до відповідальності, а просто по-людськи допомогти, пробудити в людині її внутрішню совість і любов, бо понад усе хоче, щоб на землі панували мир, любов і взаєморозуміння.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Понад 28 місяців родина жила надією: воїн із Волині зник безвісти через кілька днів після переведення до штурмової бригади «Скеля»
• Знав кожну ямку на «дорозі смерті» й завжди їхав першим: спогади про Героя з Волині Андрія Супрунюка
• Не бачила сина мертвим і досі чекає: мама Героя з Волині виховує маленьку копію загиблого тата