Вів команду, ризикуючи життям: на Волині вперше в храмі заупокійне богослужіння за захисником лунало українською

Історію капітана у війську та вчителя у мирному житті розповідає газета Полісся.

«Він знав усе про будову світу та хімію життя, але понад усе він знав, що таке честь. Капітан за званням, він до останнього подиху залишався Вчителем з великої літери, даючи свій найголовніший урок – урок любові до Батьківщини», – переживаючи неосяжну втрату, зауважить освітянська родина Сошичненської громади. Людина слова, дії і прикладу, світло і авторитет, «Лукич» назавжди залишиться у пам’яті краян і побратимів.

Про війну Сергій Федорук дізнався від доньки. За день уже був у 100 ОМБр. За час служби змінив кілька напрямків: північний кордон із Білоруссю, Серебрянський ліс, Очеретине, Торецький напрямок. Його робота полягала у забезпеченні підрозділів інженерним майном, прокладанні шляхів висування, розмінування, встановлення вибухових і не вибухових загороджень, очищення доріг. Свого часу чоловік проходив строкову службу в танкових військах, навчався на військовій кафедрі, тож розпочав службу у званні старшого лейтенанта. Отримав капітана і став узірцем справжнього офіцера.

Людина слова, дії і прикладу, авторитет – «Лукич» завжди йшов попереду і готовий був стояти до кінця за нашу Україну, близьких і рідних. Надзвичайно урівноважений, освічений, мудрий, справедливий, у нього всі були рівні. Поважав малих і дорослих, намагався навчити, пояснити, підтримати. У всьому його єстві відчувалася батьківська турбота і вчительська опіка навіть серед захисників. У кожному бачив особистість, до якої потрібно знайти підхід.

Не приховував, наука неабияк пригодилася на фронті. Знання географії допомагали при виборі позиції, особливо для місця встановлення мінно-вибухових загорож – чи це супісок чи ні, чи міни встановити на поверхні, чи закопати; корисно було враховувати рівень підземних і поверхневих вод, характеристики річок тощо. Хімія знадобилася для пояснення дії речовин, з якими оборонці щоразу стикалися в роботі…

– Коли розпочалася війна, ми разом служили у 51 батальйоні «Сталевої сотки». Офіцер, «Лукич» завжди був пліч-о-пліч з особовим складом. Будучи командиром, він міг просто давати вказівки, але завжди був із хлопцями на передових, у самісінькому пеклі. Робив розвідку, а тоді вів команду. Не навпаки, як буває. Під обстрілами, ризикуючи життям. Навіть отримавши поранення, контузії, витягував побратимів. Людина прикладу, яка вела за собою. Таким захисникам, вчителям, командирам потрібно надавати звання Героя України автоматично. Такі люди варті найвищих нагород у нашій країні, – усвідомлюючи глибину втрати, підкреслив волонтер Олег Баран, котрий мав честь бути учнем захисника, сусідом і побратимом.

В усіх цих іпостасях Сергій Лукич був кращим з кращих і що б не трапилося – завжди посміхався. Його дивувала природа сходу України, розбивала серце руйнація, коли все горіло від ворожих фосфорних снарядів, пекло в грудях від страждань дітей і літніх людей, ще дужче обпікали дорікання на зразок «навіщо ви тут» і втрата побратимів, але вселяла надію віра в краще й правду. Підтримували рідні, мотивувало підростаюче покоління, вело вперед бажання перемогти і передати науку й досвід далі.

…Коріння роду Сергія Федорука сягає села Залаззя, що на Любешівщині, але життєвий шлях за покликом серця повернув у Карпилівку. З коханою Наталією дали життя сину й доньці, а буквально кілька років тому Бог подарував двох онучків. Коли Сергій Лукич мав можливість приїжджати у відпустку, завжди грався з ними, мріяв швидше повернутись додому, аби натішитися малечею. Був люблячим і турботливим чоловіком й батьком, мав стільки планів! Усе було в нього в порядку, усе знало його увагу. З особливим трепетом поринав у домашні справи, розведення господарства і догляд за квітами. Посадив пишний сад і багато кущів троянд, дуже любив запах матіол і плекати петунії, додавати нових насаджень в обійсті. Навіть в час служби фото з квітучого дому зігрівали його спрагле краси серце. Підкрадалася й туга за школою, яку довелося покинути того безкінечного для всіх українців 24 лютого 2022 року…

32 роки на педагогічній ниві дали щедрі врожаї. Сергій Федорук обожнював свою роботу, свій Карасинський ліцей, а сповнені зацікавлення і вдячності очі учнів, багато з яких згодом стали колегами, щира повага і любов до «дорогого серцю» учителя й «найкращого» класного керівника, «людини, що дарувала тепло», «величі безмежного серця, сповненого любов’ю до дітей» відгукується через роки й десятиліття. Навіть у засвітах він нестиме в цей світ добро і світло своєї посмішки й душі. «Яка щира посмішка, як і діла його. Насправді велична Людина, Педагог, колега, чудовий чоловік і батько, друг… Добрий слід залишив він у пам’яті своїх вихованців, у серцях всіх, хто його знав і поважав».

– Тато у нас завжди був одним із найкращих татусів, які тільки можуть бути. Завжди казав: «Нічого не бійтеся, я вас захищу. Будьте сильними». Завжди нас вчив правди і справедливості. Ми можемо тільки пишатися і мріяти про такого тата, бо він був одним із найкращих. Ми вдячні за цей подвиг, бо боровся до останнього. За незалежність, справедливість, чесність. На жаль, сталося непоправне, він за це й загинув, – ще довго оплакуватимуть найріднішого донька Тетяна та син Анатолій. І їхня щира молитва й чиста любов сягатимуть небес. – Татусю, дякуємо, що ти виховав нас такими, як ми є. За твою мудрість, терпіння, справедливість і за те, що завжди був прикладом для нас. Твої поради – найцінніший скарб, а твої обійми були найтеплішими. Бути твоїми дітьми – це велика гордість! Вдячні за твою силу, підтримку, безмежну любов і віру в майбутнє. Ти завжди був нашою опорою і найвірнішим другом. Ти виховав нас найкращими дітьми. Ти в наших серцях і пам’яті назавжди. Наш найкращий татусь, люблячий чоловік, турботливий дідусь…

2 лютого скорбота й невтішне горе схилили усю Сошичненську громаду, заплакали останнім дзвінком стіни Карасинського ліцею, осиротіла й Україна – «на щиті» повернувся додому Герой Сергій Федорук. Вперше в місцевому храмі заупокійне богослужіння лунало рідною українською мовою, як заповідав захисник, але, на жаль, востаннє рідними шляхами «ішов» колись завжди усміхнений «Лукич». За Україну він боровся, в ім’я її свободи поліг, але проростатиме любов’ю у серцях близьких, бо зігріватиме промінчиком сонця й усім знайомою широкою посмішкою, підтримуватиме мудрою підказкою, огортатиме п’янким ароматом матіол…

Читайте також:

• «Побратимам забракло кількох метрів аби забрати тіло мого чоловіка». Спогади про полеглого Героя з Волині
• Життя обірвалося на позиції: на Волині батькам полеглого на війні сина передали посмертну нагороду
• Загинув, рятуючи побратима: 29-річний Герой з Волині майже 16 місяців вважався зниклим безвісти