«Якщо через 10 днів не вийду, то тоді мене шукайте»: спогади про Героя з Волині, який вважався зниклим безвісти

Спогадами про воїна поділилося видання Слово правди. 

Народився  22 березня 1995 року у Володимирі. Хлопчик ріс  лагідним, щирим і гіперактивним. Тому тато, щоб десь з користю використати його енергію, привів сина в гурток народного танцю при ЦПО. Ромчик із задоволенням ходив на заняття, з часом став найкращим танцюристом місцевого народного танцювального колективу «Веселка», із яким виступав не лише в містах Україні, а й у Польщі та  Білорусії.

Дев’ять класів закінчив у місцевій загальноосвітній школі №2 (тепер гімназія №2), потім пішов здобувати професію електромонтера до тодішнього Володимир-Волинського вищого професійного училища.

«Спокійний, скромний хлопчина щирою посмішкою зустрічав однокласників. Він притягував до себе теплим, відкритим поглядом, тому друзі завжди з радістю з ним спілкувалися, – поділилася спогадами класна керівниця Тамара В’ячеславівна Заєць. –  Захоплювався Роман народними танцями. Красивий, з радісною посмішкою на устах, палаючими очима, переповнений енергією танцю – саме таким запам’ятався мені».

Настав 2014  рік… Російська федерація анексувала Крим, загострилася ситуація  на Донбасі… І саме в цей час Роман підписує свій перший контракт на три роки з ротою охорони, яка дислокувалася в селі Овадне. Тут прийняв військову присягу на вірність Україні. Через деякий час військових відправляють спочатку в Скадовськ Херсонської області, потім у Глухів на Сумщині, де протягом трьох років по три місяці по черзі охороняли військові об’єкти.

Після закінченню контракту в 2017 році працював в охоронній фірмі «Арсенал». Та служба в ЗСУ - це не лише форма, накази чи завдання. Це шлях, який змінює молоду людину назавжди. Змінив він і Романа, бо вже не міг довго жити цивільним життям.

У вересні 2018 року вдруге підписав контракт на службу у 39-му зенітно- ракетному полку, який дислокувався в місті Володимирі. Тут отримав звання старшого солдата. Протягом трьох років по 5-6 місяців разом із побратимами перебував то в селищі Широкім, то в місті Лисичанську Луганської області, то на Донеччині, де надійно прикривали військові частини та місцевих жителів від ударів противника.

Коли закінчився строк другого контракту, вирішив все ж відпочити від армії і повернутись до цивільного життя. З січня 2022 року став працювати у ТзОВ «Гербор-холдинг». 

«Ромчик мав дуже добре серце, світлу душу, яскраву щиру  посмішку. Був дуже відповідальний, – ділиться спогадами мама Валентина Мстиславівна. – Коли вирішив підписувати свій другий контракт – ми його відмовляли, бо знали, що знову відправлять на східні кордони, знали, яка там ситуація, як недружелюбно там ставляться до наших військових. Але він сказав, що мусить бути там».

У січні 2021 року молодий парубок познайомився з красунею Каріною, почали зустрічатися, влітку 2022 одружилися і вже скоро стали найщасливішими батьками донечки Яночки.

У березні 2023 року Роману вручили повістку. Спочатку було навчання на Рівненському полігоні, а потім почалися важкі дороги російсько-української війни… Бійця на позивний «Волинь» зарахували в 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Її гасло «Борітеся – поборете!» – це не просто слова, а спосіб життя кожного воїна.

«Наш син дуже пишався тим, що потрапив саме в морську піхоту, а нарукавний знак бригади носив до кінця життя, – розповіла мама захисника. – Дзвонив і писав нам постійно. Казав: «Думав, що бачив багато, але після повномасштабного вторгнення зрозумів, що не бачив нічого. Ворог розумний і хитрий, використовує багато обманних маневрів, заходить із різних позицій, прощупує слабкі наші місця». Просили бути обережним, а він завжди переконував нас, що з ним нічого не може статися, часто повторював: «Мамуль, я ж фартовий. Ти ще пишатимеся мною, от побачиш».

Поблизу населеного пункту Логове Пологівського району Запорізької області йшли важкі бої. Роман із побратимами відбили чотири штурми ворога. Влітку 2023-го, під час евакуації побратима, волинянин отримав мінно-вибухову травму. Після лікування в Запорізькому госпіталі його відправили у 636-й окремий зенітно-кулеметний батальйон, а потім – у Конотопський військкомат. Та він не міг сидіти у кабінеті і тому попросився на фронт.

Романа Гуса зарахували до першої окремої танкової Сіверської бригади. У травні 2024-го під час одного з боїв поблизу населеного пункту Старомайорське Волноваського району Донецької області він отримав поранення обох стегон і правої стопи. Довготривале лікування проходив у Шаргородському госпіталі, а потім реабілітацію на Волині.

24 серпня 2024 року захисник повернувся до побратимів, а у вересні бригаду перевели на найгарячіший покровський напрямок, де кожен метр землі виборюється ціною надлюдських зусиль.

«Коли повернувся з другої «нульовки», то в телефонній розмові мені сказав:«Мабуть, я звідти не вийду», – не стримуючи сліз, розповідає мама. – Напевно, щось передчував. Побажав мені спокійної ночі, сказав, що дуже мене і тата любить. Пообіцяв подзвонити на мій день народження. Та вже вночі 17 жовтня зателефонував і повідомив, що знову йде на «0», і додав: «Якщо через 10 днів не вийду, то тоді мене шукайте».

Там, на «нулі», 18 жовтня 2024 року їх «накрило». Двоє побратимів повернулися важкопораненими, а Роми не було. А вже 26 жовтня родині принесли сповіщення, що він вважається безвісти зниклим.

П’ять довгих місяців невідомості стали справжнім випробуванням для родини. Обзвонювати лікарні, морги, телефонували до командування і побратимів і до останнього сподівались на диво, на те, що Роман, нехай поранений, нехай без кінцівки, але живий. На жаль, ця надія змінилася на гіркий біль втрати.

Після довгих місяців очікування стало відомо, що воїн загинув 19 жовтня 2024 року поблизу Богоявленки Волноваського району Донецької області, виконуючи бойове завдання з відсічі та стримування російської агресії.

Поховали Героя 21 березня 2025 року з усіма військовими почестями на Алеї Слави, що на Федорівському кладовищі. Захисник нагороджений медалями «За оборону рідної держави», «Ветеран війни – учасник бойових дій», «Захиснику України» та нагрудним знаком «Сухопутні війська України».

Портрет Романа розміщений на Алеї Слави міста Володимира.

Рішенням Володимирської міської ради від 3 червня 2025 року Роману Андрійовичу Гусу присвоєно звання «Почесного громадянина Володимир-Волинської ТГ» (посмертно). На фасаді гімназіїї, де навчався Герой, встановили меморіальну дошку.

Пам’ять про захисника – це наш біль і гордість за те, що ми мали честь жити з ним в одній країні, в одному місті. До останнього подиху він залишився вірним кожному слову військової присяги. На прикладі його героїчних вчинків будуть виховуватися багато поколінь українців – відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни, заради квітучого майбутнього якої Роман віддав своє життя …

 Людмила Макаренко,

завідувачка бібліотекою Володимирської гімназії № 2

Читайте також: 

• Обіцяв, що на день народження дружини приїде додому, але у цей день з ним навіки попрощалися: спогади про захисника з Волині
• Заснув ввечері і не прокинувся: історія Героя з Волині, життя якого обірвалося на полігоні
• Встиг полюбити і стати батьком: 22-річний Герой з Волині загинув, повертаючись із першого бойового завдання