«Уві сні син повідомив, що продовжує з хлопцями літати»: спогади про загиблого льотчика з Волині

Аби стати льотчиком, довелося напхати у кишені камінців 

«Вітя був другою дитиною у сім’ї, свекор дуже пишався ним, часто повторюючи, що онук є продовжувачем роду, оскільки першою народилася донечка. У перший клас син пішов на острові Куба, куди перевели служити чоловіка військовослужбовця та ліквідатора наслідків Чорнобильської АЕС. Однак наступного року продовжив навчання у рідному Володимирі, у ліцеї №3 (колишня ЗОШ 3)», - ділиться спогадами мама полеглого Героя Світлана Петрівна. 

Чимало вільного часу у дитинстві Віктор проводив у військові частині, куди полюбляв ходити з батьком Олександром Федоровичем, котрий служив на посаді заступника начальника військової автомобільної інспекції гарнізону. Тож коли після закінчення школи потрібно було обирати професію, без вагань вирішив стати військовим. Дитячі спогади про часті відвідини гарнізону справили сильне враження на нього.

Він захоплювався дисципліною, структурою та мужністю, які панували там. Вирішивши йти слідами батька, хлопець доклав усіх зусиль, аби стати гідним продовжувачем сімейної традиції. Його вибір упав на Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Однак аби вступити у виш, довелося піти на хитрощі. Зокрема у випадку з вагою, якої забракло під час медичного обстеження. Тож кілька камінців у кишені під час контрольного зважування допомогли вирішити проблему. Так Віктор став курсантом університету.  

«Я ніколи не помічала у сина здібностей до точних наук. І була вражена, коли приїхав на канікули з літературою, у якій були якісь розрахунки та формули. Згодом дізналася, що він самотужки міг скласти комп’ютер, і добре розумівся на техніці», - продовжує розповідати Світлана Петрівна. 

Під час виконання бойових польотів гелікоптер Віктора неодноразово ставав ціллю ворога 

Після закінчення вишу у 2004 році отримав направлення в одну з авіаційних бригад. А з початком війни у 2014 році виконував бойові завдання на сході України.  

«Кілька разів гелікоптери, на яких літав Вітя, потрапляли під обстріли, на щастя, він дивом лишався живим. Одного разу, під час бойового вильоту Мі-24 вкотре був атакований ворогом, і впав у водосховище неподалік Слав’янська. Поруч знаходились сепаратисти, по іншому боці – ЗСУ, - розповідає батько полеглого воїна Олександр Федорович.

– В евакуації сина та оператора були задіяні два гелікоптери, водночас десантники 80-ї ОМБР прикривали їхній відхід. Техніку вдалося витягнути з води за два тижні. Іншим разом син дивом уцілів під обстрілом ворожого ЗРК. На жаль, тоді загинув екіпаж ведучого гелікоптера. Віктор боляче переживав втрату побратимів».  

У 2018 Віктор Панасюк у складі миротворчої місії виконував поставлені завдання у республіці Конго, відбув дві ротації. Повернувшись, продовжив нести службу у складі рідної бригади. 

«Віктор був врівноваженим, розсудливим, спокійним, він був хорошим сином, батьком та чоловіком. Разом із дружиною Яною виховували двійко діточок. Менший син Матвій особливо був прив’язаний до тата. Лише йому довіряв мити волоссячко, щоб водичка не попадала в очі та довго згадував, що тато обіцяв навчити зав’язувати шнурівки, як повернеться, але не встиг.

Обоє з повагою ставились як до нас з батьком, так і до батьків невістки, і намагалися не обділяти увагою нікого. Коли б не подзвонила до сина, хоча намагалась не набридати дзвінками, оскільки розуміла, що є зайнятим, завжди відповідав. Якщо не міг зробити це одразу, телефонував за першої можливості. Коли їхній гвинтокрил упав, і він разом з хлопцями вибирався з річки, у кишені задзвонив телефон.

«Тоді не міг відповісти, вже потім побачив, що це ти, мамо, телефонувала», - розповів він згодом, і зізнався, попри те, що лишився живим після падіння, майже попрощався з життям. Після цього випадку на його голові з’явились сиві пасма. Віті було 31». 

«Син загинув у переддень Великодня» 

Напередодні повномасштабного вторгнення Світлана Петрівна розмовляла з сином телефоном. Вже тоді ширилася інформація про наступ росіян. Знаючи, що вони люблять приурочувати події до особливих дат (а це було напередодні 23 лютого – дня російської армії), промовила: «Кажуть, війна може розпочатися 23-го».

На що той відповів, що ймовірно все почнеться після 23-го. Так і трапилось. 24 лютого на світанку росіяни били по усіх аеродромах, утім числі й по тому, де служив син. Подзвонила невістка, й зі сльозами в голосі повідомила, що їх обстрілюють. На щастя, наші льотчики встигли підняти техніку у повітря. 

«Із перших днів війни важким холодним каменем усередині єства оселився страх, який не відступав ні на мить, - розповідає пані Світлана. - Ми знали, що син у небезпеці». Жінка буквально відчувала цей камінь фізично, він немов осів важким тягарем у серці і паралізував усе тіло, а в повітрі нависла тривога, якої, попри усі намагання, вона ніяк не могла позбутися.  

«Наближався Великдень. А на душі геть сумно. Аби хоч якось допомогти нашим військовим, я долучилась до пошиття розвантаження. Була середа, і нам сказали йти додому, і прийти наступного тижня з пасками. Пригадую, тоді обмовилась, що не хочу пекти, бо не має бажання і настрою. Та дівчата стали заспокоювати, мовляв, усе буде добре. Я дослухалась до них та замісила тісто. Наступного дня поїхала у село, звідти повідомила сину, що ми з батьком будемо зустрічати Великдень там, надіславши світлину з мальовничим світанком на озері. Я сподівалась, що до свята він нікуди не поїде, але їм надійшов наказ на виліт. У суботу взялася до фарбування крашанок, як подзвонила невістка й повідомила, що Вітю збили. Ми одразу ж виїхали до неї, і вже ввечері були на місці. Наступного дня, у перший день Великодня, я з невісткою пішла у військову частину аби отримати більше інформації, плекаючи надію на те, що син живий. На жаль, правда виявилась жахливою».  

Прапорець, виготовлений сином, поклали у труну  

За кілька днів безнадійного очікування борт із тілами загиблих пілотів приземлився на авіабазі, де відбулося прощання з особовим складом. Після чого траурні кортежі вирушили до рідних домівок героїв.  

«Сумною була наша дорога додому із тілом сина. О другій годині ночі ми під’їхали до села. Там люди ще звечора стояли обабіч дороги з прапорами, серед них були діти, лампадки горіли довгою гірляндою аж до будинку, у якому жив Вітя. Земляки зустрічали свого Героя». 

Важко сприйняли звістку про смерть Віктора сини Ярослав - від першого шлюбу, Тимофій та Матвій – від другого, сестра Олена з племінниками. Світлана Петрівна розповідає, напередодні, як мали привезти тіло, до неї підійшов Тимофійко з прапорцем, який виготовив для тата, і який повернули з його речами. «Бабусю, цей прапорець тато завжди брав із собою, і він оберігав його. Цього разу не встиг взяти, - промовив зі сльозами на очах онук, і додав. – Я хочу аби він забрав його із собою».  

«А й справді Вітя не взяв дитячий оберіг того дня у політ, бо не встиг розпакувати рюкзак. Коли нам його повернули, побачила, що усі речі були акуратно складені. Прапорець Тимофійка я поклала сину у труну».  

Ховали Віктора у Володимирі. Як тільки траурна процесія вирушила з дому, весняний краплистий дощ почав ніжно омивати землю, він символізував сльози неба, що оплакує втрату. Водночас крізь хмари пробивалося яскраве сонце, його тепле світло нагадувало про те, що навіть у найважчих моментах життя триває, а душа знаходить спокій у вічності. Ця дивовижна картина здавалася символом надії й прощання, коли природа мовчки розділяла скорботу рідних.

Зі слів Олександра Федоровича, під час поховання сина увесь час над могилою кружляв лелека, здавалося, душа покійного прощалася з рідними, або хотіла лишитись та оберігати їх після смерті. Птах, який є символом рідної домівки та життя, своєю присутністю додавав трагічній миті незбагненної глибини й водночас приносив відчуття небесної підтримки. 

На 40-й день після смерті Віктора Світлана Петрівна з Олександром Федоровичем поїхали до нього на могилу. А коли поверталися додому, помітили лелеку, який неспішно летів низько, прямо перед їхньою автівкою. Птах супроводжував їх у дорозі, широко розправивши крила. Батько, не стримуючи емоцій, відчинив вікно, і, дивлячись на птаха, вигукнув: «Я бачу тебе, сину!» Здавалося, лелека змахнув крилами сильніше, немов відповідаючи на цей крик душі найріднішої людини. У ту мить батьки відчули тепло й незримий зв’язок, що долає час і простір, наповнюючи їхні серця надією і вірою у те, що їхній син все ще поруч, у своєму особливому, небесному прояві. Затим птах став підніматися все вище, і за мить розчинився у хмарах. 

«Якось Вітя наснився мені, і я запитав його про події того фатального дня. Уві сні ми багато говорили. Коли ж поцікавився, як йому «там», відповів, що не буде забирати мого часу, бо все одно не зможу осягнути того, що він скаже, і додав, що продовжує там польоти. «Я літаю, тату. Ми з хлопцями літаємо», - промовив він і, попрощавшись пішов геть». 

За плечима Віктора Панасюка понад 22 роки вислуги. Упродовж усього часу він постійно навчався. Зі слів батьків, пройшов курси навчання на усіх типах бойових вертольотів. Крім того, вільно володів англійською мовою і мав диплом перекладача. У майбутньому планував вийти на заслужений відпочинок і поїхати працювати за спеціальністю за кордон, аби забезпечити сім’ю. Не судилося. 

Поховали Героя у рідному Володимирі на Федорівському кладовищі. У нього залишились батьки, дружина і троє синів. Віктор Панасюк нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ та ІІ ступеня, орденом «Данила Галицького» та «медаллю «За відданість народу України». На Донеччині на місці загибелі екіпажу місцеві жителі встановили пам’ятний знак. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Повідомив, що не виходитиме на зв’язок три доби, а наступного дня його не стало». Спогади дружини про полеглого Героя з Волині Петра Царика 
•  «Мамо, якби ти знала, скількох хлопців виніс на собі»: Герой з Волині загинув у перший день Великодня, рятуючи побратимів
• «Ми так і залишились навіки нареченими». Спогади харків’янки про Героя з Волині