Поховали Героя за день до його 33-річчя: мати захисника з Волині серцем відчувала смерть сина

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

Про життя Олега Козловського можна писати книгу. Йому судилося прожити неповних 33 роки, але за цей короткий час він багато в житті пізнав, багато досягнув. І зараз, коли фізично воїна уже немає з рідними, він посміхатиметься до них в усмішках синочків, прилітатиме невидимо небесним ангелом до найрідніших та з небес охоронятиме. А він так мріяв повернутися додому з омріяною Перемогою…

ДИТЯЧІ РОКИ ПРОЙШЛИ В ОРЛОВСЬКІЙ ОБЛАСТІ РОСІЇ І В ЗАЛІСАХ

Олег Козловський народився 25 липня 1992 року у Залісах. Коли хлопчикові було два з половиною роки, батьки Іван і Наталія розлучилися. Тато одружився вдруге. Коли Олегові виповнилося 9 років, вийшла заміж і мама. Вітчим Ігор Кожухов, росіянин за походженням, став для хлопця другим татом при тому, що з рідним батьком він завжди підтримував теплі приязні стосунки. Невдовзі після одруження батьки прийняли рішення виїхати в росію. І так доля закинула Наталію й Олега в Орловську область росії. Ігор Володимирович працював водієм голови колгоспу.

Використовував найменшу нагоду провести час із сином. Наталія Степанівна пригадує, як чоловік вчив його їздити на автомобілі. Ще зовсім малий, тільки вигоріла біла голова стирчала із-за керма, але наполегливий Олег понад усе хотів навчитися керувати транспортом. Вітчим прищепив хлопцеві і любов до риболовлі. Разом вудили рибу, спілкувалися.

Але, каже жінка, як би добре там, у росії, тоді не було, це була для неї чужина. П’ять років вони прожили там і врешті вирішили повертатися в рідні Заліси. І як часто буває, у той момент треба було чиєсь напутнє слово. Якось жіночка, яка жила по сусідству, зустріла Наталію і ось що сказала: «Наталко, ти така хороша жіночка! Що ти тут робиш?! Де родилась, там і пригодишся!»

Того ж року сім’я Кожухових повернулася в Заліси. Почали бізнес у Ратному, торгували на ринку, але ця справа виявилася не до душі. Наталія завжди мріяла здобути вищу освіту. Одразу після повернення вступила у Рівненський університет слов’янознавства на спеціальність «міжнародні відносини слов’янських країн». Навчалася заочно, бо вдома було уже двійко дітей – Олег і Марійка і треба було працювати. Поїхала в Київ на роботу. Чоловік Ігор глядів дітей і хазяйнував на господарстві.

ЗАВЖДИ ХОТІВ МАТИ СВОЮ КОПІЙКУ

- Ми тримали дуже велике господарство: чотири корови, коня, бика, свиней, птицю, - пригадує ті часи жінка. - Я тиждень в Києві працювала, а тиждень вдома. Олег усе помагав. Він був кремезний хлопець. Як ми в росії жили, йому було 13 років, уже помагав трактористові. Сіно валкували в бочки. Він зістрибував з трактора, зрізав нитки. Він такий був приданий до господарства.

Ми з ним були дуже близькі. Куди він туди я, куди я, туди він. Він був не по роках розвинений. Я в Києві працювала в супермаркеті. Як тільки починалися канікули, він їхав до мене на роботу. Працював на парковці, збирав, приймав корзинки. У мене була зарплата 1200 гривень, а в нього 1100. Він сміявся, що заробляє стільки, як я. Завжди звертався до нас на «Ви». А молодша Марійка – на «Ти». То він сварив її за це.

Олег Козловський після закінчення Заліської школи поступив на вчителя фізкультури в Рівненський коледж. Навчався за індивідуальним планом. Паралельно працював. Завжди хотів мати свою копійку. Два роки працював у Любешові на м’ясобійні. Їздив у москву на заробітки. У 18 років уже працював на лісоповалі. Потім на будівництві. Був рослим хлопцем, то його залюбки брали в будівельні бригади. А ще його любили за веселу вдачу. Від мами успадкував вміння смачно готувати їсти. А це у чоловічій бригаді було великою перевагою.

З ДРУЖИНОЮ ПОЗНАЙОМИВСЯ В ІНТЕРНЕТІ

Зі своєю майбутньою дружиною Катериною з Рівненщини Олег познайомився через інтернет. На той час працював у Києво-Печерській лаврі охоронцем. Там уперше познайомився з коханням усього свого життя наживо. Невдовзі закохані повідомили батькам про намір одружитися. 30 жовтня 2015 року зіграли весілля. Оселилися молодята у селі Тараканів Дубенського району на Рівненщині, на малій батьківщині Катерини.

ДОСВІДЧЕНИЙ АТОВЕЦЬ. КУХАР В «ЖАЙВОРОНКУ» В БЕРЕГОВОМУ

В Україні на той час уже йшла війна. Російський агресор заповзав дедалі глибше на Луганщину і Донеччину. У 2016 році Олег Козловський прийняв рішення, що йде служити в АТО.

- Тоді ми не думали, що це настільки все серйозно, - каже Наталія Степанівна. – А він уже тоді самостверджувався як військовий. Напевно, тоді й сформувалася його мрія стати військовим.

Три роки Олег Козловський прослужив у зоні проведення антитерористичної операції. Після демобілізації повернувся додому на Дубенщину. На той момент мама Наталія Степанівна уже працювала шеф-кухарем в оздоровчому комплексі «Жайворонок» у Береговому на Закарпатті. Разом з дружиною Катею пішли працювати до неї на кухню. Дуже швидко Олег опанував кулінарні премудрості. Навчився варити смачнючий традиційний закарпатський бограч.

НА ВІЙНУ ПІШОВ ДОБРОВІЛЬНО

Коли ж 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, він заявив: «Мамо, я йду!» Приголомшена рішенням сина мати стала вмовляти, бо розуміла усі ризики і небезпеки, переконувала, що його обов’язково покличуть, коли буде така потреба, але він був категоричний: «То давайте всі поховаємося, і хай ідуть на нас орки!»

4 серпня 2022 року Олег Козловський пішов у Дубенський військкомат. Звідти відправили на Рівненський полігон, а далі розподілили в 128 гірсько-штурмову бригаду. Відтоді три роки він вірою і правдою служив Збройним силам і народові України, захищаючи рідну землю від російської агресії. На той момент їхньому синочкові Іллі уже виповнилося два рочки (народився 5 серпня 2020 року).

Підрозділ, у який потрапив Олег, називали «Білими вовками». 15-й батальйон працював за період служби нашого земляка на різних напрямках – на обороні стратегічно важливого Антонівського мосту на в’їзді в Херсон, на Бахмутському, Запорізькому напрямках.

- Якось було, що 11 днів не виходив на зв’язок, - пригадує Наталія Степанівна. - Я місця не знаходила, пишу-пишу, а він не відповідає. На роботі працювати треба. А він не озивається. Але дурного передчуття в мене не було. Я знала, що він живий, що поряд з ним ангел-охоронець, бо ми сильно за нього молилися. Він казав: «Мамо, були такі моменти, коли я реально відчував, що мимо мене летіли кулі, а мене ангел прикривав».

ОДНИМ КВАДРОЦИКЛОМ ВИВІЗ ПОРАНЕНИХ КОМАНДИРА І ПОБРАТИМА

Олег Козловський був непересічним воїном. За три роки служби в АТО і три роки служби під час повномасштабки набув неабиякого військового досвіду. Рідні розповіли кілька героїчних історії з його бойового шляху.

Був такий випадок, що на їхню позицію прийшли орки. Поплутали місцевість. Їх не там висадили. Прийшли і питають: «Кто тут старшой? Ми прішлі вас мєнять!» А Олег мав дуже хорошу пам’ять. Він миттєво зорієнтувався, без українського акценту, по-російськи (пригадав, як говорив російською, коли жив у росії з батьками) відповів: «Шщас, рєбята, я старшова пазаву!» Він зайшов у «нору» до старшого (вони були тільки вдвох на позиції) і каже: «Орки, 11 чоловік». І вони на два кулемети їх розібрали.

У бойовій практиці Олега були й надважкі завдання. На полі бою загинув його побратим і близький друг Вітя з Івано-Франківська. Територію, де лежало тіло загиблого, уже зайняли окупанти. Але «Мінус» (такий позивний був в Олега Козловського) не розгубився. Разом із побратимами з боєм вони забрали тіло захисника і повернули додому. На похорон Олега приїхала родина того Віті. Вони плакали і дякували Наталія Степанівні за сина, бо завдяки йому вони мають могилу, куди піти і де помолитися.

Серед бойових досягнень Олега Козловського – порятунок пораненого командира, який родом з Каменя-Каширського. Виїжджати за пораненими було вкрай небезпечно, бо вже світало. Дрони працювали прицільно. І хоч побратими казали очевидні речі: «Мінус», ти його не врятуєш і сам загинеш!» - але він був упертий. Перехрестився і поїхав.

Разом з командиром був ще один поранений боєць. У нього було поранення в ноги. Часу на роздуми не було. Командира, який отримав поранення в голову, посадив позаду себе на квадроцикл, а іншому побратимові запропонував: «У мене є тільки один варіант, як тебе вивезти. Якщо хочеш живий вернутися, тримайся за передню решітку квадрика руками, в тебе руки цілі. Якщо не втримаєшся, я не зможу більше повернутися по тебе!» І той поранений таки втримався. Він їх двох вивіз, хоча шанси на порятунок були майже нереальні.

ОТРИМАВ ВАЖКЕ ПОРАНЕННЯ В ГОЛОВУ

Характер війни за більше ніж три роки її перебігу дуже змінився. Олег розповідав, що бойові дії періоду Бахмуту і зараз – це дві різних війни. Тоді, під Бахмутом, воювали за принципом «одні ідуть на інших». Стріляти доводилося стільки, що мушка на прицілі плавилася. А зараз стала війна дронів. 24/7 ворог полює на кожного українського бійця. І виграє той, хто має перевагу в дронах.

На легкі поранення боєць не зважав. Якось було, що відчув, як щось запекло в боці. Прийшов у бліндаж, зняв бронежилета, а там осколок в боку. Зціпив зуби, видушив осколка – і далі до роботи.

Там, під Бахмутом, Олег отримав важку контузію і серйозне поранення. За вухом утворилася велика гематома. Йому перебило барабанну перетинку. З тих пір погано чув на одне вухо. Мав усі підстави для списання як непридатного до подальшої участі у військових діях. Скільки мама, дружина не просили, він не захотів. Йому подобалася служба. Він не просто виконував завдання, а постійно вчився, розвивався. Через брак людей часто рвався виконувати різні завдання.

Окрім того, що був командиром бойової машини, виконував завдання снайпера, командира групи розвідки, працював з документами. Командир сердився, коли Олег рвався на завдання, з яких бійці могли не повернутися. Пояснював йому, що у підрозділі дуже потрібні такі, як він, що воюють не лише руками, а розумом. Але Олег хотів усе встигнути і всім допомогти. У підрозділі було єдине бачення в питанні збереження особового складу. Усі вони стояли один за одного горою, нізащо не відправляли побратимів на вірну смерть. Дбали про кожного, навіть найменш досвідченого бійця.

ВОЮВАВ І ЗДОБУВАВ ВИЩУ ОСВІТУ ОДНОЧАСНО

Козловський попри постійну участь у бойових діях дбав про саморозвиток. Уже під час служби вступив у Запорізький національний університет на напрям «управління і адміністрування», спеціальність «менеджмент». У червні 2025 року отримав диплом бакалавра. Готував документи для вступу у магістратуру. Паралельно розвивалася військова кар’єра. Молодого, відповідального і перспективного бійця готували до присвоєння офіцерського звання і посади ротного.

Уже під час війни у сім’ї Козловських народився другий син Назарчик. Зараз йому два рочки. Тато сина бачив після народження лише три рази. Перший раз приїхав у відрядження забрати протидронові рушниці, які придбали для його підрозділу волонтери. Тоді малюка й охрестили. І ще два рази потішився синочком, коли двічі приходив у відпустку.

Про те, що має трапитися щось неладне, Наталія Степанівна відчувала серцем. Каже, що останнім часом син дуже спішив жити. За короткий проміжок часу затіяв перекриття даху будинку, в якому мешкали з дружиною та дітьми. Й огорожу подвір’я вирішив зробити нову. А ще всіх задаровував подарунками.

Бабусі на Миколая плазмового телевізора подарував. Електричного чайника. Дружині Каті без кінця слав квіти, просто так, щоб зробити приємне. А Наталії Степанівні на День матері принесли від сина букета квітів із запискою: «Від неслухняних дітей для найкращої матусі!»

- Він у нас дуже шустрий був, - каже мама, - мені всяко з ним приходилося. Але в нього було стільки любові до всіх, що її не можна було виміряти якимись мірками.

Одну з відпусток родина провела на Світязі. Олег хотів набутися з усіма рідними. Коли приїхала сестра Марійка з племінником Матвійком, кудись поїхав. А через трохи повернувся з золотим ланцюжком для Матвія. Йому захотілося, щоб і в нього був такий ланцюжок, як у його синів. Ніколи нічого для рідних не шкодував. І хоч мав свою сім’ю, постійно дбав про дружину і дітей, чільне місце у його серці було відведене для батьків, сестри з сім’єю. Він опікувався всіма, а рідні старалися, як могли, допомогти йому.

До матеріальної допомоги завжди долучалися власники і дирекція комплексу «Жайворонок». Там Олега знали особисто, адже він довгий час працював в оздоровчому комплексі. Для нього купили авто, яким він виконував важливі бойові завдання. Придбали потужного дизельного німецького генератора. А він всі свої знання і вміння застосовував на практиці. Щоб хлопці могли посмакувати смачною «свіжиною», колов кабанчика. Сам його розбирав і завозив кухареві, щоб не лише тушонками в різних видах хлопці харчувалися.

ЗА ВІДМІННУ СЛУЖБУ УДОСТОЄНИЙ ВИСОКИХ НАГОРОД

За роки війни отримав чимало високих нагород: нагрудний знак «Ветеран війни», відзнаку командира 15 окремого гірсько-штурмового батальйону «Вперті і нескорені», відзнаку Президента України «За оборону України» (5 серпня 2022 року), «Золотий хрест» головнокомандувача Збройних сил України (24 квітня 2024 року).

СМЕРТЬ СИНА ВІДЧУВАЛА СЕРЦЕМ

Останні місяці Олег Козловський працював на виснаження. У розмовах мама питала: «Олежику, в тебе все добре»? - «Все добре, мам! Я вночі роблю роботу, а вдень не можу спати. Така спека! Я втомлений». Два останніх місяці боєць був на дієті. Кухар окремо готував йому, а водій привозив їжу. Мама питала не раз, які він таблетки приймає. Відповідав, що підліковує печінку. Каті казав, що все всередині нестерпно пече. А насправді боком вилазили стреси, безсоння і перевтома.

Наталія Степанівна каже, що три ночі перед смертю сина спати взагалі не могла. Чоловік Ігор жалівся на ту ж проблему. Була якась незрозуміла тривожність. У неділю 20 липня син весь день не піднімав слухавку. Рідні місця собі не могли знайти. Уранці 21 липня у її кабінет залетіла і швидко випурхнула назад пташечка. Мама підняла на ноги усіх, кого знала, до командира дзвонила, щоб почути бодай щось про сина.

А надвечір на кухню «Жайворонка» зайшов менеджер Наталії Степанівни і повідомив, що її син учора раптово помер. Їй ніхто нічого раніше сказати не міг, бо всі чекали офіційного повідомлення. Зі сповіщенням про смерть військового прийшли представники Дубенського ТЦК у супроводі місцевої влади до дружини Олега Катерини. Далі зателефонували менеджеру…

Якою має сила материнської любові, щоб почувши слова про смерть єдиного сина, не впасти в істерику, не зчинити гвалт, а опанувати свої емоції і взятися за організацію похорону?! На кухні з Наталією Степанівною працюють її сестри, племінники – усі родичі. Вони здійняли плач, коли почули про смерть Олега. Але вона собі дозволити розкиснути не могла. Переконувала себе в тому, що їй зараз не найгірше. Є ще Катя, у неї маленькі діти, сини її сина. Їй зараз куди гірше. Це вона потребує максимальної підтримки.

ПРИЛІГ І БІЛЬШЕ НЕ ПІДНЯВСЯ. ВІДМОВИЛА ПІДШЛУНКОВА

Як з’ясувалося, у день смерті Олег Козловський перебував на контрольно-спостережному пункті. По нього приїхав водій, але він попросив почекати, бо погано почувався і хотів трохи полежати. Боєць приліг. Через годину водій зайшов знову, але застав його вже неживим. За результатами судово-медичної експертизи, смерть настала від розриву підшлункової залози, простіше кажучи, вона лопнула. Смерть бійця була миттєвою.

З померлим захисником прощалося дві громади – Дубенська, де він десять років жив із сім’єю, і Заболоттівська, де пройшли дитячі роки і де його всі добре пам’ятають. Військові доправили тіло бійця у Тараканів. Після церемонії прощання подальшим супроводом опікувалися ратнівські волонтери.

Вадим Дейнека, який не раз заїжджав до Олега на фронт, разом з однодумцями організували автомобіль-рефрежиратор для доставки його тіла додому. Адміністрація с. Тараканів разом із поліцією супроводжувала кортеж усю дорогу, на Ратнівщині його зустріли представники Заболоттівської громади і місцевого ТЦК. У рідному домі переночував боєць останню ніч на землі, а 24 липня у храмі преподобної Параскеви Сербської його відспівали священники Заболоттівського благочиння. На похорон зібралися усі, хто його знав.

НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ПОХОРОНУ БУВ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЗАХИСНИКА

Наступного дня, 25 липня, родина матері і батька зібралася на кладовищі, щоб привітати Олега з його 33-м днем народження. Так боляче збіглися дати! По-іншому хотілося б відзначати радісне свято, коли хлопчик-богатир з’явився на світ. А натомість ще один прапор замайорів над могилою захисника України. Він не загинув на війні. Але війна його життя повільно забрала, бо всім свої серцем він належав рідній країні. Він щиро хотів, щоб на нашій землі жили наші люди, щоб його сини зростали під мирним небом, щоб їм не довелося боронити Україну від ворога ціною свого життя…

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Найменшу донечку бачив лише при народженні та на хрещенні: історія Героя з Волині
• «Шансів вижити у воїна не залишалось, тож викликав вогонь на себе»: спогади про волинського Героя, який провоював лише три дні
• Чекав на народження у травні онука: війна забрала життя Героя з Волині, батька трьох дітей Анатолія Пивоварчука