Завжди був пліч-о-пліч зі своїми солдатами: життя офіцера з Волині забрав ворожий фугас із отруйним газом

Спогадами про Героя поділилося видання «Ратнівщина». 

Сергій народився 29 жовтня 1992 року в Ратному. Згодом у сім’ї Романа та Ліани Гулів з’явилася донька Дарія, до якої старший Сергій ставився аж надто відповідально. Після закінчення Ратнівського ліцею №1 здобувати вищу освіту вирішив у Києві.

У 2014 році у Національному університеті біоресурсів і природокористування здобув кваліфікацію бакалавра з машинобудування. Того ж року був зарахований на військову кафедру, після закінчення якої став молодшим лейтенантом. У 2016 році у тому ж університеті отримав повну вищу освіту (диплом магістра) за спеціальністю «адміністративний менеджмент».

ДВА РОКИ ВІДСЛУЖИВ В AТО

Після завершення навчання повернувся у Ратне. Спробував себе в ролі держслужбовця, але паперова офісна робота була йому не до вподоби. І невдовзі він прийняв вагоме рішення – підписати контракт із ЗCУ. Так з 23 вересня 2016 до 27 вересня 2018 року був заступником командира танкової роти з озброєння танкового батальйону 14-ї OМБр. 30 вересня 2016 року йому присвоїли військове звання лeйтенанта.

А тим часом доля готувала для Сергія новий виток подій. З Олександрою Бідзюрою він був знайомий ще зі школи. Вона була на чотири роки молодша, вони були у різних компаніях, але час від часу перетиналися. Якось хлопцеві закортіло зав’язати з нею спілкування. Написав повідомлення у ще доступній на той час соцмережі «ВКонтакті», але відповіді так і не отримав.

Олександра пригадує, що свідомо не відписувала на те повідомлення і воно довго «висіло» в переліку непрочитаних. Після закінчення школи поїхала здобувати вищу освіту у Львів. Каже, що сама не може зрозуміти, чому у якусь мить пригадала про те повідомлення і захотілося відписати.

Просто поцікавитися, як у нього справи, бо знала, що на той час Сергій уже служив. І відповіддю таки здивувала хлопця. Він вже згодом зізнався, що повідомлення типу «Привіт. Як справи?» означають, що людині щось треба. А вона писала просто, їй було справді цікаво.

Ось так розпочалося спілкування, яке з часом переросло у кохання всього їхнього життя. Бачилися рідко. Більше спілкувалися в телефонному режимі. Інколи Саша їздила у Харків, щоб побачити коханого, а він відпрошувався зі служби. А коли приїздив у відпустку, то їхав до Львова до коханої.

КІЛЬКА РОКІВ «ВОЮВАВ» НОЧАМИ У СНАХ

У вересні 2018 року у Сергія Гуля закінчився контракт. Майже одразу після звільнення з військової служби отримав підвищення звання – 30 вересня 2018 року йому присвоїли звання старшого лейтенанта. Він поїхав до Львова і розпочав нове цивільне життя. Стали разом жити з Олександрою. Він влаштувався на роботу на підприємство за типом кол-центру, працював над розширенням клієнтської бази. Згодом пішов працювати на фірму з виготовлення тепло-вентиляторів для обігріву птахо- і свиноферм.

Олександра розповідає, що Сергій по життю був веселим і добрим, інколи аж надто добрим. Але кілька років після АТО він ночами воював. Йому постійно снилися кошмари про війну, він кричав, крутився, і так щоночі. Лише за рік до повномасштабного вторгнення він трохи заспокоївся. Та які б труднощі не траплялися на їхньому шляху, завжди їх долали разом. Уже під час пандемії коронавірусу Сергій зробив пропозицію коханій дівчині.

У найближчому родинному колі відзначили їхнє одруження. Будували плани. Але їх поламала війна.

НА ВIЙНУ ПОКЛИКАЛИ ЗА ДЕНЬ ДО ЇЇ ПОЧАТКУ

23 лютого 2022 року Сергієві подзвонили з Володимира і сказали, що наступного дня він уже має бути з речами у військовій частині. Вранці 24 лютого, коли країна тільки доходила до свідомості від звістки про оголошення воєнного стану через напад росії, Сергій уже їхав першою маршруткою зі Львова у Володимир. Проте спочатку у зону бойових дій не відправили. 26 лютого 2022 року його призначили офіцером відділення обліку мобілізаційної роботи другого відділу Ковельського РТЦК та СП. Слідом за чоловіком переїхала у рідне Ратне й Олександра.

Жінка з болем у голосі пригадує, як важко давалася йому робота у військкоматі. Він дуже хвилювався, коли вручав повістки, а від сповіщень про загибель плакав, побивався, не знаходив собі місця. Згодом знайшли законні підстави для звільнення зі служби. На той момент обом їм задавалося, що принаймні на трохи цей кошмар закінчився.

Сергій та Олександра повернулися до Львова. Він поновився на роботі, а дружина дізналася, що носить під серцем дитя.

Життя по трохи налагоджувалося. У подружжя народився син. Вони активно волонтерили. Окрім того, що оголошували збори для військових і їх успішно закривали, шукали людей, які із-за кордону доставляли гуманітарку в Україну на підтримку ЗСУ, робили і відправляли окопні свічки, хапалися за будь-яку нагоду допомогти. Та при цьому Сергій морально готував дружину, що йому доведеться піти на війну.

Він постійно казав:

«Не буде так, що всі, хто звільнився, більше на війну не попадуть. Люди закінчуються, і я теж піду воювати, бо я бойовий офіцер», - пригадує Олександра.

У ЗОНУ БОЙОВИХ ДІЙ – У РІДНУ 14-У БРИГАДУ

У листопаді 2024 року Сергієві принесли повістку. Не вагаючись, він зателефонував до хлопців, з якими воював у 2016-2018 роках і запитав, чи візьмуть його до себе. Він їх знав, був у них впевнений. І був з ними спрацьований. Тож невдовзі уже був зарахований до танкового батальйону рідної 14-ї ОМБр. 25 листопада 2024 року його призначили на посаду офіцера групи батальйону. 5 березня 2025 року став начальником групи логістики штабу танкового батальйону, а з 16 липня 2025 року був начальником групи персоналу штабу того ж танкового батальйону.

Саша розповідає, що чоловік завжди рвався на найважчу ділянку. Дуже не хотів, щоб його називали штабним офіцером. Ходив на завдання. Вони були на командно-спостережному пункті разом зі звичайними солдатами. Старався всім допомогти. Командир їхнього підрозділу мав сталевий характер.

Він вибивав все для хлопців – паливо, боєприпаси, продукти, а Сергій, якщо знав, що якщо в них є, а в інших немає, готовий був віддати іншим останнє, бо їм більш треба. Він постійно ділився усім, що мав.

ВРЯТОВАНИЙ ПОБРАТИМ НАПИСАВ ПОДЯЧНУ СМС ІЗ ЛІКАРНІ

Ділиться дружина і геройським вчинком Сергія:

- Був випадок, коли він врятував знайомого побратима. Той чоловік був ще далі від них, ще ближче до руських. Його поранило, підірвався на міні. Відірвало стопу, був закритий перелом ноги і відкритий перелом руки. Ніхто не хотів іти забирати його звідти. Там було дуже небезпечно.

Сергій сказав, що піде його забирати, що він мусить це зробити. Зголосилося ще кілька хлопців. Тоді саме випали сильні сніги і став сильний мороз. Вони 7 кілометрів ішли по того пораненого не дорогою, а чагарниками, стежечками, через хащі, щоб їх було менше видно. Стільки ж на санках його везли звідти назад, переправили через річку, бо всі переправи під Куп’янськом були зруйновані.

Звідти того чоловіка відправили в лікарню в Харків. І через кілька днів він Сергієві написав: «Дякую Вам дуже, що Ви мене спасли. Як би була моя сім’я, якби я помер там, на позиції?» Виявилося, що у нього двоє маленьких дітей і дружина.

А ще вони якось ходили по дизельне пальне. В них закінчилося пальне для генераторів. Переправи через річку знищені. Лід надто тонкий, щоб їхати технікою. У них була схованка на всякий випадок. Троє людей по сто літрів солярки сунули до їхнього місця дислокації. Вони взяли з собою санки, але навіть кілометра не провезли, як сани поламалися, і далі вони мусили все це волокти самі. Він, коли повернувся, то журився, що йому настільки болить тіло, а рук майже не відчуває, що навіть чашку чаю не може підняти.

ЖИТТЯ ЗАБРАВ ВОРОЖИЙ ФУГАС ІЗ ОТРУЙНИМ ГАЗОМ

За словами дружини, з 7 листопада 2025 року Сергій Гуль був на бойових позиціях у безпосередній близькості до «нуля». Це був командно-спостережний пункт, на якому працювали вмотивовані бійці. 14 лютого, у день усіх закоханих, вранці вона поспілкувалася з Сергієм. Сказав, щоб чекала доставку квітів, яку він замовив.

- О 17:06 ми з ним спілкувалися востаннє, переписувалися, - відтворює події Олександра. - Я питаю: «Як у тебе справи?» Він каже: «руські наступають, відбиваємося, все нормально!». Я сказала: «Добре, я тебе не буду турбувати, набери, коли матимеш більше часу. І о 17:17 год. він востаннє був у мережі. Певно, тоді якраз і був приліт.

Саша каже, що за період служби найдовший проміжок відсутності на зв’язку Сергія – це було п’ять годин. Він мав завжди телефон при собі і час від часу озивався. Тому коли ввечері кілька разів написала, а відповіді не було, почала хвилюватися. Але пригадала, як він розповідав, що мають «латати» свою «еспешку», бо її підтоплює талими водами, і трохи заспокоїлася. Може, дійсно зайнятий і не до розмов.

О шостій ранку 15 лютого прокинулася, а його досі не було онлайн. Знайшла в переписці номери телефонів командирів (колись попросила, щоб про всяк випадок було з ким зв’язатися). Написала до його безпосереднього командира: «Скажіть, будь ласка, що там Сергій? Немає зв’язку. Я переживаю». Він відписав: «Все нормально. Я з Сергієм вчора спілкувався. Ми переміщуємося. Там, де він зараз є, немає зв’язку».

Так пройшов день. Надіялася, що до вечора з’явиться в мережі, а його все не було. До світанку 16 лютого ледве дотерпіла. Написала знову: «Вибачте, будь ласка, але кажіть мені так, як є! Не може бути такого, що у вас немає зв’язку з підлеглими». Він прочитав. Довго не відписував. А потім пролунав дзвінок.

- Я вже знала, хто це дзвонить. Він представився, а я не хотіла, щоб тратив час на це. Але не сподівалася почути таке. Командир почав казати, що йому дуже прикро. Я зупинила його і просила: «Будь ласка, тільки не кажіть, що…» А він сказав: «Ваш Сергій загинув. Пробачте. Я не міг вам сказати цього раніше, бо він ще був у зоні бойових дій». Пам’ятаю лише одне. Я просила, щоб тіло привезли, інакше я не повірю… Командир обіцяв всіляку підтримку і запевнив: «Сергій приїде додому!»

Моторошно усвідомлювати, що тоді пережили рідні загиблого захисника. Їм треба було знати, як ворог відібрав життя їхнього Сергія. Бійці були на бойовому посту. Сергій Гуль сидів за моніторами у приміщенні, контролював наші польоти дронами. У той момент у місце їхньої дислокації прилетів фугасний снаряд.

Уже з заключення судово-медичної експертизи стало зрозуміло, що були виявлені домішки отруйного газу. Тож припускають, що росіяни звичний фугас додатково начиняють особливо їдучими отруйними речовинами. У момент прильоту хлопців, які були ближче до дверей, відкинуло, когось виштовхнуло назовні. Коли вони отямилися і стали дивитися, чи всі живі, не вистачало Сергія.

Кинулися всередину, знайшли його ще живого. Витягнули на свіже повітря. Почали реанімувати, та нічого не виходило. Встигли доправити до медпункту. Там йому під’єднали кисень, але й це не допомогло. Він надихався газу і легені просто «згоріли».

ОСТАННЮ НАГОРОДУ ПРИВЕЗЛИ НА ПОХОРОН

Командир Сергія обіцяв, що він приїде додому. І 18 лютого місія «На щиті» його привезла. Востаннє… Так нестерпно боляче. Останню земну ніч він провів у храмі преподобного Амфілохія Почаївського, де 19 лютого священники Ратнівського благочиння звершили чин відспівування воїна.

Сила-силенна людей прийшла віддати останню земну шану відважному захисникові, офіцерові не просто за званням, а за покликанням. Приїхали військові з частини з Володимира, які знали воїна особисто. Відпустили на похорон одного з побратимів із зони бойових дій. Попереду процесії несли нагороди Сергія Гуля. Із самого початку служби в АТО він заслужив неабияку повагу у командування і в підлеглих.

Ще у 2016 році отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції». У 2018 році як ТВО заступника командира танкового батальйону з озброєння отримав подяку командира батальйону. Під час повномасштабного вторгнення Указом Президента України від 5 серпня 2022 року нагороджений медаллю «За оборону України». Також у нагородній колекції Сергія Гуля – відзнака «Учасник бойових дій – вeтеран війни». 20 серпня 2025 року його нагородили почесним нагрудним знаком «Відзнака кoмандира 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого».

Була і ще одна «бригадна» нагорода у житті захисника, проте її дружині привезли побратими Сергія уже на похорон. У грудні 2025 року його представили до нагородження почесним нагрудним знаком – «Відзнакою командира танкового батальйону 14-ї ОМБр».

ТВІЙ ДРАКАР…

Передати словами, що відчували найближчі люди Сергія у момент його похорону, важко. Але дружина попри пекучий біль знала, що має зробити все якнайкраще, бо це останній день коханого на землі. У цивільному житті Сергій захоплювався скандинавською міфологією. У нього на тілі було багато татуювань на цю тематику. Та найбільше він любив вірш «Твій дракар…» (Дракар – бойовий корабель вікінгів. – Ред.). Колись набив його в оригіналі на ребра. І Олександра вирішила, що треба, щоб ці слова, які він завжди повторював із друзями, прозвучали для нього, нехай навіть востаннє. Крізь біль і сльози гуртом проказали:

Твій дракар на дні лежить,Серце полум’ям горить.Хоч холодні води в морі,Та душа не знає болі.День прийде, настане час,Смерть обійме усіх нас!ГЕРОЇ ВМИРАЮТЬ…

Люди часто кажуть: «Герої не вмирають!» А вони все вмирають і вмирають, віддаючи свої молоді життя у розквіті сил, залишаючи такі страшні емоції вічної розлуки. Сергій Гуль добре знав, що таке війна. Він методично готував дружину до найгіршого, бо розумів, що непоправне може трапитися в будь-який момент. Він з любов’ю повторював: «Бусинко моя кохана, ти в мене сильна, ти з усім справишся!» Він тішився кожною секундою спілкування з сином, як останньою і по-батьківськи називав малюка: «Моя мала любовка!», а Іссайя по-дитячому трепетно цілував екран телефона, у якому був тато, махав «Па-па» і біг далі у своїх дитячих справах.

Його любили всі, бо таких, як Сергій, неможливо було не любити. І мабуть тому телефон, який привезли разом з особистими речами, досі не замовкає. Він був надміру відповідальний. Не міг підвести, якщо йому щось довіряли. Не міг вчинити інакше, не по совісті.

Віримо, що душа Сергія разом з ангелами у Царстві Божому. Та його вдача, його посмішка, його погляд і доброта проростуть у маленькому серці, у серці сина, який не так давно навчився говорити слово «Тато». Для нього назавжди це слово означатиме більше, ніж для інших. Бо його ТАТО-ОФІЦЕР понад усе хотів, щоб син зростав у вільній незалежній Україні!

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• 13 січня вийшов на позицію, а 8 лютого - загинув: захисник з Волині не повернувся з першого в житті бойового завдання 
• Зупиняв десятки штурмів і воював навіть із травмованою рукою: історія воїна з Волині Валерія Михалевича
• Воювали на одному напрямку і загинули в один день: історії двох полеглих воїнів з Волині