Заздрила матерям, які могли похоронити своїх дітей: 10 місяців волинянка шукала тіло загиблого сина-військового

Заздрила матерям, які могли похоронити своїх дітей: 10 місяців волинянка шукала тіло загиблого сина-військового

10 місяців Ольга Грисюк із Квітневого Доросинівської громади Луцького району чекала повернення сина додому. Знала, що приїде вже у домовині, що Олександр поліг у бою ще 16 травня 2022 року в районі населеного пункту Довгеньке, Харківської області. Але все одно материнське серце так хотіло вірити у диво… 

Для мами Олі Саша був найкращим сином, про такого, як він, мріють усі батьки, пише Вісник.

У невеликій хаті у Квітневому багато його фотографій, на яких він весь час усміхнений. І нагород. Хлопець роками займався туризмом, був просто закоханий у Карпати. Навіть отримав спеціальне посвідчення і міг водити у гори людей. Все обіцяв, що якось завезе туди і маму…

В останній розмові запитував, як зійшов овес

«Саша був дуже добрим. Закінчив у Квітневому дев’ять класів, поступив у педагогічний коледж на вчителя фізкультури, потім заочно у Волинський університет. Вчителем пропрацював рік і зрозумів, що то «не його», – розповідає жінка.

Був у Польщі на роботі, у Луцьку на будовах. Відслужив в армії строкову. Батькам у селі дуже помагав, шкодував. А господарство тримали чимале – городи, коні… 

«Я соцпрацівником працюю, то, щоб не трудила ноги і легше було до моїх стареньких добиратися, Саша за свої зароблені гроші купив мені скутера… Був дуже турботливим сином. Хотів побудувати власний дім, одружитися, народити діток… Але так і не встиг», – додає мама Оля.

Олександру Грисюку з військкомату подзвонили 1 квітня 2022 року. Він відразу ж, не задумуючись, пішов. Мама чесно зізнається, що не хотіла відпускати – на той час на фронті уже був її старший син Михайло. Та все, що могла зробити – це купити в дорогу хрестик, щоб Матінка Божа її сина оберігала. Каже, що у Саші перед тим порвався ланцюжок і він загубив медальйон. 

«Його зразу кинули у самісіньке пекло. Спочатку був на Миколаївщині, потім їх перевели на Харківщину, в Ізюмський район, село Довгеньке. По телефону ми мало тоді розмовляли. Так щодня то плюсик поставить, то напише «ок». Значить, живий. А 14 травня, то була субота, подзвонив, і ми так довго говорили, більше пів години. Не могли наговоритися. Питався батька, чи посходив овес, який він встиг посіяти ще до мобілізації. Чи все посадили на городі, чи добре несуться кури», – пригадує жінка.

Попередив, що йдуть на завдання, і його, можливо, кілька днів не буде на зв’язку. Ще раз почула його голос наступного дня, у неділю. 

Заздрила матерям, які могли похоронити своїх дітей: 10 місяців волинянка шукала тіло загиблого сина-військового

«Син був дуже стривоженим, сказав «все добре, мам» і вибив… А вже 16 травня його не стало. Та я тоді ще про це не знала. Говорив же, що кілька днів не буде дзвонити… Але потім у військкоматі сказали, що Сашко зник безвісти. Аліна, дружина Міші, написала про це у Фейсбуці, дала телефони. Сашині побратими подзвонили не до мене, а до неї. І сказали, що син загинув…» – тремтить голос мами.

Був великий обстріл, їх крили фосфорними бомбами. Всі були поранені або мали опіки. Казали: «Вибачте нам, але ми не могли забрати Сашу з поля бою». 

«Хлопці занесли тіло сина у якийсь підвал, щоб не лежав просто неба… Хотіли за ним вернутися… Але село було окуповане. Нам скинули координати, де він лежить. Пізніше дізналися, що у тому підвалі зберігалася селітра і туди влучив снаряд. Все засипало і зрівняло із землею…» – додає жінка. 

«Я б не заспокоїлась, поки не привезла його додому»

Далі для сім’ї Грисюків потягнулися безкінечно довгі місяці чекання. Михайло Грисюк у день загибелі брата був під Бахмутом. Мама каже, що його тоді ледь стримали, щоб не поїхав у Довгеньке по тіло Саші. 

Жінка виносить і показує великий зошит, весь списаний номерами телефонів різних організацій і людей.

«Це мала частина того, куди я дзвонила, – гортає сторінки Ольга Грисюк. – Хтось відповідав, хтось ні. Я записувала і позначала. Були люди, які йшли назустріч, а були й зовсім байдужі. Я розумію, що багато роботи, що там окупація, ніхто не поїде в Довгеньке Сашу шукати… Але хіба так важко було щось сказати? Інший скаже два слова – і вже легше. Бо бачила, що про мою дитину не забули. Ви не уявляєте, як це – жити зі знанням того, що останки твоєї дитини десь у канаві валяються…»

Матір не могла його відспівати, свічку в церкві за упокій поставити. Бо він був неупокоєний. 

«Коли у наші села привозили загиблих хлопців, я навіть заздрила їхнім матерям, що вони бачать свою дитину в труні і можуть поховати. Жила вірою, що ця війна закінчиться, і я його поверну. І я б не заспокоїлась ніколи, поки не привезла б його додому. У крайньому випадку ми б поїхали туди, в окупацію, і забрали його», – каже згорьована Ольга. 

Місце, де шукати тіло, показав кіт

Їхати самій по сина Ользі не довелося. Вона знайшла Олексія Юкова – керівника пошукового загону Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм» та пошукового загону місії «Чорний тюльпан». Уже десятиліття він займається тим, що повертає загиблих воїнів додому. Знайшов і Сашу. Історія волинянина у нього на особливому місці. 

Сашина мама і брат звернулися до Юкова наприкінці літа 2022 року, а вже у вересні наші війська звільнили села і міста Харківщини. У тому числі і Довгеньке. У своїх інтерв’ю Олексій згадує, що там були зруйновані майже всі будівлі. Тому підвал, де, за словами побратимів, вони заховали тіло Саші, знайти було важко. До того ж там були міни. 

19 вересня Юков ризикнув ступити на руїни будівлі – і тільки почув клацання. Потім – вибух, який повалив його на землю. Пошуковець отримав сильні поранення, та вже за два тижні привів свій підрозділ знову до Довгенького. На милицях і з заклеєним, наче у пірата, оком. Потім він вставить скляний протез. Проте продовжувати пошуки було небезпечно, і довелося чекати ще кілька тижнів, поки Довгеньке розмінують.

Три дні пошуковці копали у підвалі, розшукуючи тіло волинянина. І не могли його знайти. Звернули увагу на маленьке сіре кошеня з травмованим носом.

«Воно постійно крутилося і сідало на одне місце, – розповідав журналістам Олексій Юков. – І там наче і не було підвалу, а воно все нявкало. Потім котик одного дня заліз на плечі і став стрибати на одне й те ж місце. Тоді хлопці розчистили там землю, розкопали і наштовхнулись на рештки. Після цього кіт пішов. Я вважаю, що це була душа бійця.

У березні 2023 року Олександр Грисюк повернувся додому. Назавжди. Хрестик, який купила мама перед тим, як він пішов на війну, батьки поклали йому в труну. Ольга тепер може щодня ходити до сина – він лежить на могилках зовсім недалеко від хати. Сюди часто приїжджають його друзі, яких у Сашка завжди було багато.

«Ми знали, що під час пошуку Саші хтось підірвався. Але хто і які травми отримав, дізналися тільки після похорону. Я довіку буду вдячна Юкову, – тремтячим голосом каже мама загиблого воїна. – От дивишся телевізор, читаєш інтернет – там хабарі беруть, корупція, підлість. Після такого руки опускаються. А як поспілкуєшся з Юковим, побачиш, що він робить, розумієш, що не все так погано. І самій хочеться чимось допомогти, щоб швидше ми перемогли і наші хлопці вернулися додому.  

Дізналися, що сім’я Грисюків, коли прийшли виплати від держави, купила дрона і тепловізор та передала найкращому другові сина – односельцю Василю. Він воює з перших днів вторгнення. А внук колишнього голови місцевого колгоспу Андрій Максимов один із автомобілів, які передав на ЗСУ, назвав на честь загиблого земляка – «САНЬОК». 

Клята війна триває. І у родині Грисюків знову горе – в Авдіївці загинув Сашин рідний дядько Сергій Грисюк. Більш як 10 років тому чоловік, який жив з дружиною у Росії, пішки прийшов звідти на Волинь – без паспорта і грошей. Тоді ще була жива його мама, яку він догледів. Зараз тіло Сергія Грисюка лежить під завалами багатоповерхівки в окупованому місті. Родичі хочуть повернути його у Квітневе та належно похоронити на кладовищі біля матері та племінника. 

Наталка СЛЮСАР

Читайте також:

Можливо зацікавить

Мав їхати у Київ: розшукують безвісти зниклого волинянина

Мав їхати у Київ: розшукують безвісти зниклого волинянина

Вчиться жити без ноги: поранений боєць реабілітується у Луцьку

Вчиться жити без ноги: поранений боєць реабілітується у Луцьку

Серебрянський ліс: боєць волинської бригади - про найбільше пекло бойових дій
історії війни

Серебрянський ліс: боєць волинської бригади - про найбільше пекло бойових дій

Боєць з Волині втратив на фронті обидві ноги, а зараз бореться, щоб лишитися з рукою. Потрібна допомога
історії війни

Боєць з Волині втратив на фронті обидві ноги, а зараз бореться, щоб лишитися з рукою. Потрібна допомога

21-річний тракторист став водієм танка у волинській бригаді та нищить ворогів на передовій
фото

21-річний тракторист став водієм танка у волинській бригаді та нищить ворогів на передовій

Волинь отримає понад 100 млн гривень на житло військовим та членам їх родин

Волинь отримає понад 100 млн гривень на житло військовим та членам їх родин

У Луцьку в один день прощатимуться з двома Героями -  Юрієм Футалою та Віктором Сіліним

У Луцьку в один день прощатимуться з двома Героями - Юрієм Футалою та Віктором Сіліним

«Вбивають наші автівки як русня», – військовий обурився неякісним пальним від БРСМ-Нафта
відео

«Вбивають наші автівки як русня», – військовий обурився неякісним пальним від БРСМ-Нафта

Через непереборні обставини: у Луцьку перенесли прощання з Героєм Юрієм Футалою

Через непереборні обставини: у Луцьку перенесли прощання з Героєм Юрієм Футалою