Батьки й сини разом на фронті

Батьки та сини з Луцька разом служать у Князівській бригаді, підтримуючи один одного на фронті. Андрій та Анатолій, а також Іван і його батько Анатолій - ці родини стали прикладом мужності і єдності.

Військова служба, спільні випробування та передача досвіду між поколіннями стали основою їхнього шляху до перемоги, - пишуть на фейсбук-сторінці бригади.

Син Андрій та батько Анатолій

«Я навчався в університеті. З часом ухвалив рішення — пора! Взяв академічну відпустку й добровільно долучився до війська», - каже військовий.

Нещодавно Андрій відсвяткував своє двадцятип’ятиріччя вже в рідній 14-й бригаді. Місце служби довго вибирати не довелося, бо тут служить його батько – Анатолій.

Вчився на інженера-механіка в аспірантурі, захоплювався автомобільним транспортом і проєктуванням будівель для його ремонту.

«Цьогоріч у травні, порадившись з батьком, я взяв письмову згоду у військовій частині й пішов до ТЦК. Далі – базова військова підготовка і розподіл у артилерійський підрозділ, де й служить батько. Свій фах опанував захопливо, бо мав бажання і побратимів поряд, які швидко ввели у курс справи», - розповідає Андрій.

Батьки й сини: історії двох родин з Волині, що воюють разом у Князівській бригаді

Батьку Андрія, Анатолію, 47 років. Мав досвід бойових дій ще в часи ООС, а 4 березня 2022-го повернувся на службу. На питання: “Що найбільше подобається в артилерії?” Без вагань відповідає.

- Калібр!

Тепер чоловіки служать і живуть неподалік, бачаться ледь не щодня. Але, визнають, через це і хвилювань мають більше.

«Переживань більше, бо знаємо обстановку, з чим доводиться зіштовхуватися. Але все одно, як то кажуть, ми на очах один у одного! А це – головне», - в два голоси говорять батько і син.

Син Іван та батько Анатолій

Служить разом з батьком і тридцятирічний артилерист Іван. Три місяці тому він, порадившись з ним, вирішив підписати контракт і доєднатися до Князівської бригади.

Батька Івана також звати Анатолієм. Служив на Луганщині під час проведення ООС ще з 2020 року у підрозділі забезпечення. Возив хлопцям БК, пальне, продукти. Фактично, цей досвід він застосовує і нині, будучи на Харківщині у складі 14-ї бригади.

«Мені спокійніше, що син поряд зі мною. Я заїжджаю до нього майже через добу, коли розвожу хлопцям на позиції продукти і необхідні речі», - каже Анатолій.

У травні Анатолію виповниться шістдесят років – серце сповнене гордості за пройдений шлях, але й тягне додому, де на нього чекає дружина. Проте, перш ніж повернутися на рідну Волинь, він планує зробити дещо надзвичайно важливе: допомогти синові освоїтись у військовій справі, передати йому знання та досвід, як військові так і життєві.

Анатолій мріє знову взятися за цивільну роботу, бачити як ростуть онуки, насолоджуватися дитячим сміхом... Він чекає того дня, коли врешті повернеться додому, спокійно пригорне до себе дружину і відчує себе знову просто чоловіком, батьком і дідусем, а потім – дочекається повернення сина й перемоги!