Понад рік родина чекала зниклого безвісти захисника з Волині, але він повернувся додому в домовині

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

Віктор народився у сім’ї Василя Тимофійовича і Марії Миколаївни Сашків, де вже підростали старші діти Олександр і Наталія.

Дитячі роки хлопця були класичними для тогочасних ратнівчан. Мама, родом із хутора Кришево в Самарівській сільській раді, шила одяг на «Веснянці». Тато, ратнівчанин, працював у лікарні в обслуговуючому персоналі. Віктор закінчив Ратнівську ЗОШ №2. Проходив строкову службу в армії.

Згодом пішов на контракт у Ратнівську військову частину. У 2008 році одружився з дівчиною Наталією з Комарового. П’ять років жили в батьківській хаті Віктора, далі переселилися до дідуся по татовій лінії, доглядали його, облаштовували свій побут.

Після закінчення контракту з військовою частиною чоловік влаштувався працювати на Ратнівський молокозавод. Там був до 2013 року. Подружжя дало життя двом діткам. Олександра 1 вересня піде у восьмий клас, а Ілля – буде другокласником.

18 березня 2014 року, на самому початку антитероpистичної операції, Віктор став до лав ЗСУ. На його бойовому рахунку – кілька років служби в «гарячих точках» Луганщини і Донеччини. 24 вересня 2014 року він у складі підрозділів, які брали участь в АТО, уже прибув на Схід України.

Дружині про службу нічого не розповідав. Якось випадково у телефонній розмові почула, як по рації передавали побратими, що бачать танк, що це Дебальцеве. Тільки тоді чоловік зізнався, що їхній підрозділ тримає оборону Дебaльцевого. Нагороджений двома відзнаками: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» та нагрудним знаком «Ветеран війни, учасник бойових дій».

Після звільнення зі служби в запас Віктор повернувся до сім’ї. Періодично виїжджав на сезонні заробітки. Наталія каже, що добре розумівся в електриці.

Всидіти вдома, коли почалася повномасштабна війна, він не міг. Наступного дня пішов у військкомат і його як військовослужбовця з бойовим досвідом одразу й рекомендували на службу. Був ветераном війни ще з АТО, тож відправили служити у місцеву радіолокаційну частину. З колегами виїжджав на віддалені завдання, але основне місце служби було на Ратнівщині.

На початку 2025 року Віктора Сашка перевели у 81-у десантно-штурмову бригаду. Так як мав сержантське звання, призначили командиром відділення. За документами, 14 лютого 2025 року його відділення вийшло на перше бойове завдання на Донеччині. Коли Віктор з побратимами їхали в зону бойових дій, Наталія просила його: «Вітя, ну, куди ти поїдеш? Ще ж не всі поїхали!» А він відповів: «А хто поїде?! Треба їхати!»

З того бойового завдання відділення успішно повернулося 23 лютого 2025 року. У квітні Віктора Сашка перекинули в інший підрозділ. Дружина каже, що він мав замінити хлопчину, який без ротації був 9 місяців на позиції. Віктор погодився.

4 квітня група бійців пішла на виконання завдання на «нулю». Жінка просила, щоб хоч якось давав знати, що живий. Рідко, але вдавалося отримати звісточку: то дзвінок, то аудіозапис його розмови по рації з побратимами. Наталія каже, що на тій позиції було дуже складно. Певний час вони були в оточенні, але вдалося втримати територію і уникнути загибелі. Хлопці далі несли службу.

28 червня вона говорила з чоловіком востаннє. Він подзвонив. Зв’язок був поганий. Казав, що мало пального, тому скористалися генератором, щоб зарядити телефони. І більше вона його не чула. 3 липня їй вручили сповіщення, що Віктор – зниклий безвісти біля с. Григорівка на Донеччині.

Рік і майже місяць вона жила надією, що він у полоні. На її прохання бійці бригади здійняли в повітря дрони, побачили розгромлену позицію, але тіл там не було. Тож надіялася, що Віктора і побратимів забрали в полон. Писала в міністерство, до уповноваженого з прав людини, в усі офіційні організації, дотичні до пошуку. Від усіх отримувала стандартні відповіді з рекомендацією чекати.

4 серпня цього року до Наталії зателефонували. Чоловік у слухавці представився слідчим і повідомив, що за збігом ДНК-зразків підтвердилася загибель її чоловіка Віктора Сашка. Він загинув внаслідок вибухових травм і осколкових поранень. Тіло прибуло в Україну під час проведених у квітні репатріаційних заходів.

Поряд з останками виявили ланцюжок, хрестик, іконку і жетон з його особистими даними. За описом все сходилося – це речі її чоловіка. Іконку вона йому подарувала. Тож помилки бути не могло – ДНК і особисті речі свідчили про «Стоп-пошук».

8 серпня надвечір тіло загиблого ратнівчанина доправили до рідної домівки. Наступного дня вранці його відспівали в Іллінському соборі ПЦУ і поховали на Алеї почесних поховань.

Наталія з сумом у голосі пригадує, що Віктор був хорошим татом і доброю людиною. Нікому не відмовляв у допомозі. Своє залишить незробленим, а іншим піде помагати. Любив обох дітей однаково, але особливим його «хвостиком» був син Іллюшка. Гратися з татом, у м’яча ганяти – з татом, на риболовлю – з татом, хазяйнувати по господарству – теж із татом.

Звістка про загибель тата дуже вразила Олександру. Вона з великим розумінням поставилася до того, що трапилося. На кожному кроці підтримувала маму. Їздила разом із нею забирати тіло тата в Ковель, не відходила від Наталії і під час поховання, щоб розділити з мамою її біль. Діти рано стали дорослішими, бо їхнього батька забрала війна.

Колись, у далекому 2014 році, коли почалася АТО, на звичайній дерев’яній хаті Сашків замайорів прапор України. Мабуть, тому, що в господаря дому-атовця був особливий стан душі – в країні почалася війна. Тріпотливим прапорцем жевріла в серці дружини надія, що Віктор колись живим повернеться додому, коли він зник безвісти. Повернувся, але в домовині. Прапор України на хаті Сашків майорить і зараз. Тільки уже з чорною стрічкою…

Війна – це не лише про території, які були і є під жовто-блакитним стягом. Вона нещадно забирає життя тих, для кого прапор був не просто національним символом, а знаменом, який відповідав особливому стану душі.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• «Мамо, я вернуся…»: дев’ять місяців родина чекала Героя з Волині, який навіки повернувся додому
• Мобілізували у квітні, а у липні рідні отримали страшну звістку: історія 39-річного захисника з Волині
• Понад 15 місяців невідомості і надії: розповідь про Героя з Волині, який так і не встиг поєднати свою долю з коханою
• «Мамо, я ховатися не буду…»: Андрій Кінах із Волині віддав життя за Україну