«Мої «друзі» зробили все, аби я не отримав Нобелівську премію», - уродженець Волині, поет Ігор Павлюк

Журналісти ВСН поцікавилися у Ігоря Павлюка, як розпочинався його творчий шлях, як знаходить ідеї для власних творів, реагує на критику та які має творчі плани.

– Що вас надихнуло стати поетом та письменником?

– Якась Божа іскра чи то Божа сльоза у мене упала, коли я вчився у військовому училищі в Петербурзі, де починався, до речі, як поет і Тарас Григорович Шевченко. Але, як я тепер розумію, що вища сила, називаємо то так, готувала мене стати поетом ще з дитинства, бо народився... а через кілька днів померла моя мама. Можливо, так як відчуваю зараз, то, може би й поетом не став, якби не було сирітського дитинства... І ще багато-багато-багато моментів, на які я вже тепер з погляду 57-річного чоловіка дивлюся і приходжу до висновку, що це моя місія від Універсуму– бути поетом.

Але зрозумів також, що всього не можу зрозуміти, доки ще живий, тілесний, як Телесик у відомій казці, за яким полює Баба Яга із дочкою Оленкою... Для відкриття тайни потрібно пройти через таїнства... Коли вже моя душа покине тіло, то і люди (читачі) мене тут зрозуміють адекватно. Не даремно ж кажуть, що кращий поет – то вже мертвий поет. А надихає мене все. Все, що є.

Хіба ти знаєш, що буде через 5 хвилин? Ти йдеш до Бога, а на тій дорозі все для душі (для спасіння душі) для блага. Спіткнувся, впав – у благо, бо ж Батько небесний від потрапляння на якийсь «Титанік» тебе таким чином спас. Тому тепер я ділюся тонкими енергіями моєї душі, яку мені дають предки та Творець, уже не лише із сучасниками, а радше із нащадками у найширших діапазонах часу і простору...

– Які події або люди у вашому житті найбільше вплинули на творчість? 

– Мабуть, стресові події. І негативні стреси, і позитивні. Стрес сирітства (одні люди занадто жаліли, інші жорстко-жорстоко били), стрес розставання із прабабусею, прадідом, дідом, бабусею, які помирали одне за одним, із рідним селом... із батьківщиною, коли я поїхав вступати у військове училище в Санкт-Петербург... Про усе те я писав перші вірші, які були моєї психотерапією, молитвами... Щодо людей, які вплинули, то у першу чергу – це прабабуся Ганна – справжня Поетеса, яка творила Поезію не лише зі слів, а з усього... Вона виколисала мою душу. Від страшної болючої порожнечі світу я почав захищатися творенням пісні – поезії. Це була Подія у моєму житті-бутті.

Проспівував-проговорював мої жалі, бажання мати маму – і мені ставало легше. Я створив собі кумирів серед поетів, серед яких той же Байрон, хотів жити, як вони... А вже у 45 років я боляче прийшов до тієї молитви, якої навчила вчила моя бабуся, яка мене виховувала. Це була наступна Подія на моєму життєвому шляху! То вже «кумиром» для мене стала бабуся. Вона дійсно свята мені тепер. Уявіть собі: втратила рідного брата у  Другій світовій війні, стала вигнанкою із рідної хати як примусова переселенка із Холмщини, втратила чоловіка, доньку 27-річну, коли та народила її онука – мене, доглядала стареньких батьків своїх і виховувала мене... молилася, плакала, працювала... Що це як не святість?

Тобто це, мабуть, основна подія, коли я прийшов до молитви, вийшов на основну (Божу) дорогу. А все інше (Петербург, Тайга, Америка, Пакистан... Європа... Китай), інші місця на планеті Земля – то просто антураж зовнішнього світу, який на мій внутрішній світ вплинув не більше, ніж театр. Вплинула церква по-справжньому, вихід на теоцентричну систему душевно-духовних координат.. Відчуваєте різницю між театром і храмом?

Нині почав я писати мемуари. Там зображую тисячі всяких подій, але вони неконцептуальні на Божій дорозі, хоча всі важливі і взаємопов’язані, тому я не ображений, що зостався без мами у десятиденному віці, бо розумію-відчуваю, що смерті немає, а є трансформаційний перехід з одного стану в інший. Я став поетом у земному світі, тому хочу з гідністю виконати таку свою місію: через поезію кликати людей до молитви, несучи свої видимий і невидимий хрести.   

– Роль поета в Україні змінилася після повномастабного вторгнення, на вашу думку? І взагалі яка роль поета в воєнний час? 

– За великим рахунком не змінилася. Війна проявила виразно: хто є хто у цьому світі, як на «Титаніку», який тоне. Ну, розумієте, тут треба розуміти, що поет - двоєдиний: його біографія плюс те, що він написав-створив. Звичайно, в біографії поетів у час війни багато що змінилося. Одні воюють, інші волонтерять, треті - піаряться на війні. Ще інші просто повтікали з України й учать нас жити. Мені хтось із них симпатичний, а хтось - смішний чи огидний. Я, до речі, теж зараз легко розстаються з людьми. Раніше дуже важко це робив. Я ще був немудрий і хотів догоджати людям, і мучив себе часом, боляче переживаючи зради ближніх. Бо хтось тобі ножа у спину підло встромив, хтось просто позичені гроші не віддає, хтось плітки брудні розпускає, хтось пасквілі пише...

Це треба було пройти кожній людині, мабуть. Дякую Небесам, що я дожив до того віку, 57-річного, що вже можна бути мудрим. Сила потрібна, коли на гору підіймаєшся. А на горі і при спуску потрібна мудрість. А цей земний світ, він для людини такий коротенький! Скільки вже моїх ровесників немає з нами. От недавно аж три однокласники мої померли, і я, звичайно, вже однією ногою, як жартую, на тому світі, віддавши літературі майже 40 років. Але для справжнього поета війна не змінила Суті. Для справжнього поета, який з Богом, Божа формула, не змінюється.

А світ, на жаль, постійно воює: від первісних людей із довбнями – до нас із ракетами. І це в мене викликає велике розчарування, адже мені здавалося ще не давно, що після Другої світової людство перейде до миру… не тільки я так думав. Японський футуролог – Френсіс Фукуяма – казав, що вже не буде великих воєн. Помилився. Ми нині стоїмо на межі самознищення себе (людства) і планети – колиски нашого розуму. Війна не змінила суті людини, хоча сотні тисяч людей передчасно стали Землею, а їх душі потрапили до Неба. Космічними темпами людина розвиває лише техніку, деградуючи паралельно духовно... Тобто для справжнього поета не змінилося глобально нічого. А для віршотворців, особливо тих, хто має гроші, поетів-торгашів - тут багато чого змінюється. Вони отримали змогу кричати, щоби їх почули люди. Один погляд з льоху, з болота на світ, а інший погляд на світ – із церковної дзвіниці. От коли ти дивишся в небо, то що там змінюється в небі? Хмарки стають то зайчиком, то вовком. Ракети летять, як колись стріли летіли та камені із пращі. Це просто технічні деталі.

– Як ви знаходите ідеї для своїх поезій та творів? 

– Я їх не шукаю. Вони шукають (і знаходять!) мене. От вийшов зранку з хати... Є корчма, є церква, є поле (робочий стіл твій) ще, де ти працюєш. Куди підеш? Працюю я так, що пишу книжки. Мої далекі предки вирощували хліб (бо мама і тітка вже були вчительками), а я пишу книжки, як хлібини, не вважаючи, що це вище – писати книжки, ніж вирощувати хліб. Але так мені дано сьогодні. Якщо треба буде, то я знову буду вирощувати хліб. Але, власне, приходить до мене сердечна думка по дорозі до храму... і по тій дорозі на мене то собачка скажена гавкне, то пташина свята мені благодатно капне. І тут же народжується поезія, яку я відразу записую у блокнотик, який, як ви знаєте вже, завжди зі мною...

Тайна, таїна творчості. Якби я це все комбінував розумом моїм куцим, то вже це була би не творчість. То вже й Штучний Інтелект, напевно. Бо зараз усе йде до того, щоби людину зробити комп’ютером, а комп’ютер – людиною. ШІ зараз пише цікавенні вірші. Це співтворчість із дияволом. А співтворчість із Богом – це вібрація душі, спілкування її із тим, хто її створив – із Богом, бо ж догоджання людям – це великий гріх. Іди догоджай Богу, спілкуйся з Богом, молитва – це ж є спілкування з Богом, це набагато цікавіше, просто незрівнянно, ніж із компом, приміром.

Тому творчість моя, вона приходить спонтанно, це не лише моє, так би мовити. Моїх родичів деяких дивує, навіщо я пишу книги, за які мені не платять гроші. Я не прагну стати більшим поетом, ніж Шевченко... Поети не від світу цього, як і Христос. А поезія – це творчість, просто творчість.  От хтось садить квіти гарно. Хтось будує вітрильник романтичний. Це теж поезія. А от я словом просто опоетизовую світ, роблячи саме слово Логосом. Тобто я, мов транзистор, ловлю різні хвилі у світі і ретранслюю їх як медіатор, медіум «і мертвим, і живим, і ненарожденним»... А далі вже не моя справа... Так, як той хліб, який дід вирощував. Чи купить його хтось в Рожищі на базарі? Чи сам з’їсть? Чи пташкам дасть? Тваринкам бездомним? Свиням згодує? У церкві на жертовник покладе?  

– А чи є у вас особливий ритуал або процес написання поезії? 

– Є, звичайно. Я люблю писати чорнильною ручкою на білому папері, в білій сорочці, коли підлиті квіти, вазони і підлога помита, коли пахне, наприклад, лепеха. От я недавно лепехи на Зелені Свята у своєму робочому кабінеті постелив... і мені так воно гарно тоді, так сакрально тоді пишеться, таке щось чесне і чисте. Ось такий ритуал: біла сорочка з чорнильною ручкою на білому папері, щоб мені ніхто не заважав, ніякої мухи не було, бо якщо залетить муха, то я писати не можу, мене відволікає, хоча, як любитель тварини, я не можу вбити живу істоту, то я муху виганяю, давши їй ім’я (Маруся, Анатолій, Гапка...), розмовляю з нею.

Колись в мене довго жила муха Маруся, то вона зиму перезимувала і пропала десь. Вірші пишу у блокнотиках, прозу – у зошитах шкільних, а наукові книги – на комп’ютері... Добре мені пишеться у дорозі. Ще у мене є лампадка в кімнаті. Люблю писати, коли пахне її димок благодатний. 

– Як ви обираєте теми для своїх книг? 

У мене є три основні напрямки-ріки творчості, які впадають у велике світоглядне море: кохання (діло молоде), Батьківщина (все приземлене, заземлене), космос (філософськи-небесне)... А теми – вони як струмочки, які живлять ці ріки. Задуми тем приходять несподівано. От під час війни я можу, наприклад, писати про квіти, а не писати про війну, смерть, кров... Я не пишу з примусу, я не можу писати замовляння на замовлення. Крім добрих гуморних акровіршів-привітань на дні народження своїх колег, друзів іноді. До речі, належу до письменників, які в житті веселіші, ніж у творчості. Це теж такий парадокс.

Я знаю гумористів, які в реальному побуті взагалі анекдотів навіть не знають, але в тексті, в творчості вони гуморні, смішні, сатиричні. А я в житті, мені здається, був (бо зараз нам усім не до радості, коли війна), веселим, а в творчості мені так не вдається. Я б хотів би написати щось, як Ільф і Петров, в такому сатиричному, іронічному стилі. Але кажу: так виходить парадоксально, що я в житті веселіший, а в творчості - драматичний, трагічно-драматичний навіть іноді. Може, щось поміняється із часом.

– Хто з класичних або сучасних письменників вплинув на вас найбільше?

– Вже казав про це дещо Вам. Коли я починав свій журналістський шлях у Ківерцівській районній газеті на рідній Волині, то там познайомився зі світлої пам’яті вже, на жаль, дуже добрим чоловіком і чудовим поетом Миколою Гаврилюком та його дружиною Зоєю (дитячою лікаркою). Справжні інтелігенти, в них була гарна бібліотека, і вони, пам'ятаю, мені подарували Моруа – біографію Байрона. Я ту книгу духовно з’їв – і став поетом! От чому я кажу, що у справжнього поета легенда складається з біографії, і саме того, що він напише. У мене цікава біографія. Тепер я з боку дивлюсь на себе, практично безпристрасно. З марнославством та сріблолюбством якось справляюся, слава Богу. Вплинув Байрон дуже на мене. Потім вплинув за поетикою, чутливістю, можливо... не модно зараз казати, бо це російський поет - Сергій Єсєнін. Він мені, сільському хлопцеві, близький був, я пройшов його ліричну школу, так би мовити. Звичайно, я вже прожив більше, як він. Але це вроджений поет, якщо відкинути всі ідеології, бо ідеології міняються, а поети залишаються. Тим більше він ніколи не був українофобом. Він був справжнім поетом, а справжні поети, навіть якщо вони скажуть щось не те, то це щиро і наївно.

У школі я, на жаль, пройшов повз поетів. А вже, навчаючись у Львівському університеті, я полюбив Євгена Плужника, Володимира Сосюру... Гостював у моїй душі Василь Симоненко. Потім список спілкувань розширився живими, які написали про мене хвалебні статті чи просто сказали добрі слова: Дмитро Павличко, Борис Олійник, Володимир Базилевський, Микола Вінграновський... Відповідне і моє ставлення до них. Одне слово, то цілі історії, я колись в мемуарах це все опишу. Ще Тарас Григорович Шевченко, це ніби вже наше, якесь природнє таке, це як казати: батько вплинув чи мама вплинула. Я відвідав чи не всі найважливіші місця перебування Шевченка за його життя, бо кажуть, що хочеш зрозуміти поета, побувай на його Батьківщині, ночував в його хаті. Був в Петербурзі в його кімнатці в Академії мистецтв не раз, коли вчився там, ходив його шляхами. Тепер уже для мене Христос - основний поет. Але, як я тепер розумію, на мене найбільше вплинула народна пісня та казки, які розповідала прабабуся Ганна, мій прадід Герасим, який дуже любив коней, і дід Яків, який любив усе і співав постійно. Генетика...

– Яка з ваших книг є для вас найбільш особистісною і чому? 

– Книжки вони ж як діти, розумієте? У мене є дві доньки. Я то для себе в душі знаю, чим вони відрізняються, але я не можу сказати, що я когось люблю більше, а когось менше. Це гріх би був великий. Так само і книжки, тобто перша книжка важлива тим, що перша. Свіжа (остання забобонно не прийнято говорити), то тим важлива, що може стати останньою... То я просто скажу, задумавшись сердечно: найбільш особистісною є книжка «Паломник». Це віршований роман, який захоплено-прихильно зустріли мудрі літератори в Україні. Хоча, я впевнений, що її прочитання глибинне належить нащадкам, як усе у справжніх поетів, – за тим принципом, що велике бачиться з відстані. Я з добрим гумором про це кажу, але я знаю, про що кажу, я сам літературознавець з дипломом докторським.

А вже у моєму дідівському віці можу на себе дивитися з боку часопростору.

«Паломник» – художня кардіограма мого духовного розвитку, душевного шляху, де й зовнішній антураж деталізований, хоча він – тло, тому значення великого не має. Зараз мене донька все запрошує у світ, американці недавно запрошували, але я відмовляюся. Не цікаво. Усьому свій час. Мені цей матеріальний зовнішній світ все менше стає цікавий, скажімо так. Я достатньо поїздив по світу, з огляду на мою біографію. А тепер вже мене цікавить власне внутрішнє життя, оці нейронні зв'язки, витончені запахи, кольори, звуки дитинства мого і дитинства людства, сльози динозаврів та іскри Великого Вибуху... Ось це на Божій дорозі, оці невидимі вібрації, але часом інтуїтивно видимі мені, які навіть словом не передаються, от це цікаво. Тобто ці відчуття, до яких я зараз приходжу, слово загрубе для оприявлення їх. Ви собі хочете збудувати такий кришталевий храм, а вам дають каміння велике. Ну як ви збудуєте з нього?.. І тому приходжу помаленьку до многозначного Мовчання. 

– Передмови до ваших книг пише Нобелівський лауреат МоЯнь. Як вас доля звела з ним? 

– То дійсно Доля звела. Є певні таємниці, які розкривати треба вчасно. Знайомство із цим цікавим китайцем стало доленосним для мене. Воно відбулося якраз тоді, коли мене вже помітили у світі, почали друкувати мої вірші та окремі твори в інших країнах. Я отримав від МоЯня листа. Він якраз в тому році став Нобелівським лауреатом. Написав мені, що у світі шукають претендента на Нобелівського лауреата, а Україна ще Нобеля не має. Світ вивчає українську літературу. І самі Нобелівські лауреати, вони ж теж мають слово. І він про це написав мені лист добрий, що моя біографія і творчість варті світових відзнак... Я йому, звичайно, відписав. І в нас зав'язалася епістолярія.

Вже десь 12, а може і більше, томів. Вони колись будуть, я впевнений, оприлюднені, якщо, дасть Бог, людство не знищить саме себе. Я розумію, відчуваю, що тоді був духовно не готовий до нобелівського лавреатства. Не був готовий до критики болючої, до похвали жагучої всесвітньої, бо жив-був собі в рідній Україні, де мене любили інші поети, чарівливі музи...А після того, як той же МоЯнь офіційно (на конференції в УНІАН) заявив, що Україна скоро може мати Нобель, з'явилися темні сили, які почали мене убивати – і не серед влади, бо, кажуть, для поетів найнебезпечніші не влада, а інші поети. Не хочу прізвища зараз тих травників, які організували травлю мене і моєї сім’ї, озвучувати. Ще рано, вони колись озвучаться.

Обов’язково. Бо нема нічого тайного, що не стало би явним... Тобто щодо премій. То окремі українські поети, мої «друзі» зробили все, аби я не отримав Нобелівську премію» раніше, за що я їм, у принципі, екзистенційно вдячний. А з МоЯнем у нас чудове листування – із філософськими дискусіями, психологічними вправами, політологічними дебатами. Дивовижними фактами і їх коментарями. Це альтернативна історія літератури, яка колись переверне історію видиму і виявить, хто є хто, що є що. І ніяка відзнака уже не самоціль для мене. Від багатьох відмовився. Суєта суєт, через яку дурні і грішні істоти проливають море крові людської. 

– Чи є у вас улюблений жанр, в якому ви любите писати?

– Жанри... вони всі близькі мені, бо ж я практично у всіх пробував реалізовуватися. І проза, і монографії, есеїстики п’ятий том готую... Але драматична поема, поетична драма, очевидно, мені найдорожча. Там концентрація всього. Дякую за питання, над яким серйозно задумався... От як в церкві літургія, там, у драматичній поемі, межова концентрація і музики, і запахів, і кольорів, і рухів.

Тобто поетична драма – це мій улюблений жанр. Мало хто до нього звертається. Зараз готую до друку книжку моїх вибраних драм із поміщеною там однойменною драматичною поемою назвою «Бут», яка вже зверстана і має файну обкладинку. Це історія України в поетичних драмах. Якщо коротко. Майже всі ці драми, що у книзі, вже так чи інакше інсценізовані. Про це буде у моїй авторській передмові до цієї книги: «Мій театр».

У «Буті» є і лірика, і власне драма, і прозові ремарки. Це концентрований жанр, важкий і невдячний, бо зараз за ним явно не полюють театр, які «люблять» попсу, епатаж, кітч. А в мене глибинні історичні дослідження, опоетизовані, суб'єктивізовані частково, звичайно. Там і про мого однофамільця Гетьмана Павлюка, про княгиню Ольгу, князя Володимира, про Миклухо-Маклая – світового мандрівника українського походження. Задумав ще одну драму. Вже зібрав матеріал. Скоро все кину – і творитиму. 

– Як ви реагуєте на критику ваших творів? 

– Раніше дуже болісно реагував. Є три варіанти реакції на будь-які стреси житейські. Це реальне самогубство (застрілитись, повіситись, утопитись тощо), це повільне самогубство (алкоголізм, наркотики тощо) і прийняття негативу, як дерево приймає гній – перетворювати його на добриво для свого росту. Тобто раніше я не був готовий до цього. Знову ж, можна аналізувати, чому. Тому що в сироти (навіть існує окремий психотип сироти) все не так, як у людей, які виросли у повноцінній сім’ї, бо совісні люди мене жаліли, а жорстокі знущалися.

Ставлення до сироти, до вдови, до тваринки – лакмус людяності, до речі. Мене раніше дуже не критикували. Лише по дрібницях. Адже я був завжди чемним і слухняним: у школі відмінник, в університеті відмінник. Не крав, жодної людини не вдарив у житті, вирощував кріликів, дружив із песиком та котиком, не бив по голові жодну травинку і тваринку...

Але коли оце заговорили про мене у контексті тієї ж Нобелівської премії у світі, тоді й почалося знущання над моїми текстами і мною самим... Пасквілі брудні в різні вітчизняні та світові інституції із несусвітніми брехливими звинуваченнями... Люди, які мені довіряли, показали мені ці пасквілі... Я не думав, що ті, хто вважає себе «совістю нації», дисидентом, моральним авторитетом може бути насправді дволиким, тож був близький до самогубства чи повільного самогубства (чорної пиятики), чого ті пасквілянти і чекали, очевидно. Мене врятували мамина та бабусині молитви, моє оцерковлення, творчість. Я витримав знову ж таки тому, що я згадав уночі, як мене навчила бабуся молитися. І тепер мені критика не страшна, а корисна. Я тепер використовую критику мене і моїх духовних діток (мої книги), як, пам’ятаю, мій дідусь використовував гній – як добриво для росту буряків, пшениці, а бабуся – для вирощування чудових квітів. Так я книги «вирощую» на пасквілях різних тепер.

А критика добра, конструктивна – то просто благодатний дощик. Врешті, коли ти йдеш Божою дорогою, то все тобі у благо. Тепер ці пасквілянти дуже нещасні, бо не хочуть мені добриво дарувати, наймають інших пасквілянтів для своєї брудної (гнійної) роботи, але результат лише мені на користь, на ріст до Сонця. Та й ніякий позитивний піар так не... піарить, як негативний. Про мене дуже позитивно писали ж чимало – від нобелівських лауреатів (передмова того ж лауреата Нобеля МоЯня) – до наших класиків українських, які прийняли мене як свого серед своїх. Почитайте статті про мене в Інтернеті.

А ненависні пасквілі – це ознака безпомічної заздрості дрібних душонок і мого Богом даного таланту. Але я і моя творчість у цьому сенсі не оригінальні. Гнали усіх справжніх поетів: і Овідія, і Байрона, і Рембо, і нашого Тараса Шевченка... і самого Христа, який сказав чітко: «Благословенні ви, коли вас скривджують і переслідують і облудно зводять наклепи на вас тому, що ви Мої послідовники. Радійте й веселіться, бо на вас чекає велика нагорода на небесах! Так люди переслідували і всіх пророків, які жили до вас» (вiд Матвiя 5:11-12). То чого дивуватися? Диво – що я вистояв, не озлобився, а став ще веселішим і сильнішим. Це виняток серед поетів, які часто закінчували своє життя самогубством через гоніння, травлю побратимів по перу разом із немудрою політичною владою, про що я ще писав у моїй монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз».

– Скажіть, чи є у вас якісь поради для молодих письменників? 

– Основна порада – це моя біографія: тобто біографія сільського хлопця-сироти з Волині, який легендарно реалізувався на світовому рівні як поет. Нехай читають. Ще порада: знайдіть собі Вчителя, як я вибрав колись Байрона, прочитавши книгу Андре Моруа про нього, коли мені було 19 років. Полюбіть учителя повністю з усіма його текстами, достоїнствами та недоліками, зіграйте його роль на поетичній сцені, побудьте ним... А час покаже, чи ви станете поетом його рівня, чи згорите в його геніальній шкірі... Більшість згоряє. Я не згорів. Тому мене й поважають інші справжні письменники світового рівня і ненавидить різна шушера із Лисої Гори. Але не забувайте, що то є своя величезна мука – бути поетом і божественний кайф, катарсис. Ну і відповідальність перед Всевишнім і нащадками. Бо сучасники лише поодинокі оцінять ваш діапазон. Зернина має померти в Землі, щоби прорости колоском. Так і Поет. Не люблю смерті, але люблю вмирати – тобто рости!

– А що Ви думаєте про сучасний літературний процес в Україні? 

– Усе, як відомо, іде по колу спіралі у Всесвіті. Тому все подібне – як у 20-30-х роках минулого століття. Купа організацій, які між собою тлумляться. Ну добре, коли воюють тільки словом, дискутують, це чудово. Але коли одне на одного пишуть пасквілі, це неприпустимо. І ніяка витончена снобістська естетика не врівноважує бидлячу антиетику поведінки. Але це є, на жаль, і я близький до думки, що НКВД-истам 20-30-х, які робили свою чорнющу справу, дуже сильно допомагали самі поети, строчачи доноси один на одного у теж НКВД. Тобто, ну, так як я зараз бачу, то є кілька письменницьких організацій і Національна спілка письменників України, проти якої зараз воюють усі, кому не лінь.

Бачили фільм «Титанік»? От. Це «Титанік». Тут, як на «Титаніку», дивіться, є оркестр, який грає попри катастрофу, падіння уламків смертоносного айсберга на струни і на флейти, попри все і вся. Є ті, хто скаче в океан, щоби не бачити подальшого розвитку трагічних подій, хтось допомагає садити у рятівні човни діток, звільняючи для них своє законне місце, хтось (як капітан) спокійно палить свою люльку, щоби так само спокійно піти на дно разом зі своїм кораблем, а хтось панікує і купую за мільярд доларів собі місце у човні чи виштовхує звідси інших, жінок і діток включно... Я чітко бачу і тих, і тих, і всяких. Але оскільки я не суддя, а свідок, то прізвищ не називатиму, а на флейті своїй в титанічному оркестрі гратиму, гратиму, гратиму... І нехай буде воля Божа, а не моя... 

– Як змінився ваш підхід до письма з роками? 

– Ніяк не змінився. Як купував я блокнотики ще зі студентських років, так і зараз їх купую. Лише тоді їх ціна була 20 копійок, а тепер 20 гривень. У цих блокнотиках я записую різні думки, вібрації, які ловить мій мозок і серце. Потім із них за комп’ютером чи в зошиті я будую різножанрові тексти, як будують храми із цеглинок, камінців... Як складають намисто із ягід калини чи намисто із діамантів... Змінився, правда, мій світогляд: із метафізичного став релігійним, як я вже казав: я вчився жити у письменників, а тепер іду за Христом і святими людьми, серед яких і деякі мої предки, як та ж бабуся Тетяна...

Відповідно атмосфера моєї творчості, вібрація душі тепер церковна, а не театральна чи корчмарсько-богемна. Богова, а не богемна, навіть якщо я пишу про мавку, кохання чи про кота... Відчуваю себе ченцем у миру. Збираю матеріал про життя радже як лікар, вихователь дитячого садочка, а не як суддя, бо судити людей – великий гріх. Діагностуєш світ і бачиш, як хтось прикриває своє сріблолюбство чи марнославство патріотизмом чи напускною релігійністю, хтось іудство своє – благими намірами.

Не так страшно, коли колишній комуніст-парторг стає священником, якщо він щиро покався, а страшно огидно, коли той же священник – книжник і фарисей. Коли письменник, якого тупий натовп, загіпнотизована бісом юрба називає «совістю народу», а він – пасквілянт-стукач, латентний убивця-маніяк, тобто символ фальші насправді, у якого прірва між естетикою та етикою – сатанинська. Нація, яка не розрізняє таких лжепророків та квазігероїв, приречена на загибель, як і окремий організм, який не розрізняє ракових клітин усередині себе... Одне із завдань поетів – як білих кров’яних тілець в організмі, – ідентифікувати та знешкоджувати, виводячи на Боже світло таких паразитів.

Якщо я раніше любив читати книги про життя письменників, то нині моє улюблене чтиво – життєписи святих. Тобто в релігійній системі координат ти вже все сприймаєш у найвищій, божественній вібрації, наскільки можеш сприйняти-вмістити-передати іншим у часі і просторі. От у мене книжки свіжі: «Спас», «Богоєднання», «Паломник»... Багатьом це навіть не сподобалося. «Ігоре Зиновійовичу, ви вже такі віруючі стали», – пише мені одна колишня прихильниця мого таланту. «Тепер, ось, – кажу, – росту. І що тут поганого? Хіба затіняю вам світ?» Забанила мене у Фейсбуці. Баба з воза, коням легше, як каже приказка народна. До речі, творити тексти у релігійній світоглядній системі координат найлегше (бо і молитовне мовчання – то творчість) і найважче, бо ж про що писати і як? Адже в Біблії вже все є: там і мудрість Давидова, і Пісня Пісень, там є все для всіх, хто має серце любляче...Тобто щоби бути оригінальним в літературі, то треба писати про себе, бо ж про все і всіх уже написали, пишуть, напишуть інші... А молится (спілкуватися із Богом) незрівнянно цікавіше, ніж із людьми, – скажу я вам по секрету... 

– Чи є у вас плани про написання нових книг у найближчому майбутньому?

– Є. Але деякі плани, ясно, не озвучуються, бо то не мудро, коли ще не зроблено. Є, правда, поети, які дуже все хваляться, що працюють, хоча насправді дуже ліниві і не продуктивні. Я можу демонструвати хіба вже готові книги. Видав їх 50. Десь по дві кожного року. Пишу і зараз активно... Сім рукописів у мене лежить, які я хочу завершити до кінця земного буття свого. Сім книг. Різних жанрів. Вони вже продумані, вже є матеріал. Вони в мені, як діти ненароджені, волають... Мені тільки просто треба проявити більшу силу волі, можливо, дожити до пенсії, переселитися в хатинку лісову, ловити рибу і писати ті книжки. Такий вибір. Або дійсно ходити далі на роботу, заробляти якусь копійку, яка не врятує мене, але я не напишу ті книжки, якщо я буду далі догоджати цьому світу і своєму шлунку. Потрібно перемагати себе. Світ підлаштується. Але тут ще треба розділити: ті книги мої, які хочу видати, і ті, які хочу написати. Адже у мене вже написані, але ще не видані книги.

От і нині видаю книгу моїх вибраних драматичних поем «Бут» (це однойменна драма про мого однофамільця – козацького гетьмана Павлюка Бута (Бут – це перекладач, товмач, медіум...)) та другий том моїх духовних записок «Богоєднання». Коли, до речі, тривога, і коли так звані «тривожні валізки» треба брати із собою у бомбосховище, укриття, то знаєте, що в мене в тривожній валізці? Нічого. Флешка тільки.

150-гігабайтна флешка з моїми невиданими і початими книжками. Це моя найбільша цінність. Ну, бо шкода, як пропаде. Але як і пропаде, – значить, так мало бути. Значить, акт з Богом у мене відбувся. А з людьми – не обов’язково… Адже все одно не догодиш людям. Люди прославляють Сталіна, Гітлера, Македонського, вбивць найбільших, роблячи із них кумирів, ідолів. До речі, багато святих колись бандитами були. Як той же розбійник на хресті біля Христа, який у Рай потрапив із благословення Сина Божого. Християнство передбачає-дозволяє на хресті покаятися, це як помитися духовно в останній момент перед розставанням душі із тілом. Хоча це дуже небезпечний, ризикований шлях, бо ми не знаємо, коли ми підемо у засвіти. А наразі моє діло молитися, спілкуватися з людьми та природою, писати книги... Такі плани, із яких, можливо, сміється Всесвіт. 

– Як Ви поєднуєте своє особисте життя, наукову діяльність із творчістю? 

– Ніяк не поєдную. Тобто не задумуюся над цим. Іду собі за Христом – і все...Тримаєш через молитву Бога за руку (за бороду навіть), як дитина за мамину руку: і буде все гармонійно тобі, щасливо-блаженно. От це зараз і стараюся робити. А Всевишній (називай його як хочеш: Універсум, Вища Сила, Батько, Творець...) всю ту ієрархію стосунків зі світом та засвітом божественно розставляє, багатоходово, тактику і стратегію твого буття: від дзвінка телефонного внукові до вигнання комара із кімнати...

Якщо Ти з Богом, то ти вже на іскру, на краплю Бог... Як озерна крапля – озеро, як іскра багаття – багаття... Моє особисте життя, наукова діяльність та літературна багатожанрова творчість – триєдина субстанція, як дух-душа-тіло. Як для діда мого, наприклад, були поле, хлів, сад, церква, сім’я... Це все творчість – тобто Поезія, яка передбачає духовну боротьбу із бісами та людьми, у яких ті біси існують: провокують тебе, пишуть на тебе доноси брехливі, хочуть тебе напоїти, відвести від дороги до храму на дорогу до корчми... Тобто я люблю думати, творити книги різних жанрів: від наукових монографій – до драм, романів, ліричних віршів, викладаю в університеті історію і теолрію літератури. Тому я не працюю. Я просто співтворю із Творцем. Співпульсую із видимим і невидимим Всесвітом. Тому кажу, що я щаслива людина. Чого і всім бажаю.

Читайте також:

• Поет з Волині виступив перед колегами з США та ініціював збір на луцький сиротинець
• Поет з Волині отримав міжнародну премію імені Леонардо да Вінчі