Життя забрав ворожий дрон: історія добровольця з Волині, який 320 днів вважався зниклим безвісти

Про це пише газета Ратнівщина. 

У Велимчі Ігоря неабияк любили. Він був порядним сім’янином, хорошим чоловіком, батьком, братом, сином і загалом відповідальною, доброю людиною. Про дитинство, юність і свідоме доросле життя військовослужбовця розповіли його мама Марія Адамівна та дружина Тетяна Федорівна. 

З СЕСТРОЮ ГОДУВАЛИСЯ, ЯК ДВІЙНЯТА

Ігор був старшим у сім’ї Бурків. Але вже через 1 рік і 9 місяців народилася молодша сестричка Ірина. Вони завжди разом гралися. А так як у садочок пішли майже разом, то Ігор був не набагато старший. Він з любов’ю називав сестричку «Наша доця», бо вдома так батьки казали. Коли попідростали, то стали один для одного «Малий» і «Мала», але ці слова несли в собі багато любові.

Володимир Іванович і Марія Адамівна проживали у двокімнатній квартирі у квартирному будинку у центрі Велимча. Але в тій квартирі завжди було людно, бо хлопці приходили до Ігоря, а дівчата – до Ірини. Отак двома компаніями вони й дружили. Разом робили всю роботу. Коником їздили ворушити сіно, гребти, а потім проводили дозвілля разом.

З маленького віку Ігор став учасником велимченської «Золотої криниці». У школі навчався добре, був паличкою-виручалочкою у всіх ситуаціях. Брав участь у культмасовій роботі. Хоч не дуже це любив, але ніколи й не відмовляв, бо хто мав допомогти, якщо розраховували саме на нього. Мама каже, що він ніколи не обманював. Він міг щось не договорити, але лукавства у його душі не було зовсім.

«Я ТОБІ АРМІЮ НЕ КУПУВАТИМУ!»

Коли Ігор закінчив 7 клас, тато поїхав на сезон. І тоді мама побачила, як швидко син проявив дорослість. Він уже запрягав коня, косив, брався за всю господарську роботу, навчився швидко збирати чорниці і знав свою норму у цій справі. Якось, розповідає Марія Адамівна, їхня конячка з’їла його чорниці. То він не засмутився, а швидко почав збирати знову, щоб норму виконати. Але неабияк сердився, коли мама на поміч кликала його двоюрідного брата Вітю, щоб той зорав поле чи обгорнув картоплю. Все допитувався, чого ж вони йому не довіряють. Він же уже дорослий!

Після закінчення школи став підзаробляти на заробітках. Строкової служби в армії не проходив, але дуже хотів. Коли у військкоматі виявилося, що він служити не може через проблеми зі здоров’ям і що він списаний, засмутився і попросив маму, щоб поїхала в Ратне та дізналася, як все-таки він може піти на службу. Мама ж відповіла чітко: «Я тебе від армії не відкупляла! Я тобі армію зараз не купуватиму! Треба буде, підеш і служитимеш!»

СТАВ СТУДЕНТОМ, ЩОБ БУТИ БЛИЖЧЕ ДО КОХАНОЇ

У 2007 році на шляху Ігоря Бурка зустрілася Тетяна. Вона приїхала на весілля до своєї сестри, яка виходила заміж за його двоюрідного брата. Це було 27 квітня. Тетяна – з Миколаївщини, проте Велимче їй не чуже, бо мама звідси родом, бабуся, дядько тут живуть і тут вона з сестрою проводила літні канікули. Жінка каже, що ніколи Ігоря не знала раніше, навіть не зустрічала в селі, так як він на 3,5 року менший за неї.

- Весілля закінчилося, я поїхала додому, - розповідає Тетяна. - Я на той момент ще студенткою була, закінчувала 5 курс. Вчилася в Миколаївському університеті. Ми обмінялися з ним номерами, але не спілкувалися. У липні я приїхала до бабусі. Ми зустрілися, почали спілкуватися. Я закінчила 5 курс і поступила в магістратуру на заочне, а також працювала в приймальній комісії. Коли мені потрібно було повертатися додому, прийшли Ігор і два його двоюрідних брати з документами, щоб я забрала їх і подала на вступ. Ігор виявив бажання навчатися на спеціальності «фізична культура і туризм» в Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського. Я документи подала.

Наприкінці серпня він приїхав на настановчу сесію. Ми почали більше спілкуватися, зустрічатися, але сесія закінчилася і він повернувся додому. Приїжджав раз у півроку. Ми спілкувалися по телефону. І у 2008 році на Пасху, 27 квітня, він зробив мені пропозицію. Те число 27 супроводжувало нас по життю. Я 27 червня народилася, він – 27 грудня. Познайомилися 27 квітня і пропозицію теж 27 квітня зробив. 10 серпня 2008 року ми одружилися.

З МИКОЛАЄВА НА ПОСТІЙНЕ ЖИТТЯ ПОВЕРНУЛИСЯ У ВЕЛИМЧЕ

Одразу після весілля молодята поїхали в Миколаїв, так як Тетяна працювала. Перед початком навчального року сказав дружині, що буде кидати навчання, бо він вступив в університет, щоб просто бути ближче до неї. А зараз, коли вони вже подружжя, йому немає сенсу його продовжувати. Вмовляли його всією родиною не кидати. І він послухався та після 4 курсу отримав диплом бакалавра.

До першого декрету Тетяни Ігор у Миколаєві працював на будівництві, а вона в університеті на військовій кафедрі. Перед пологами приїхали у Велимче. Планували, що вона народить. Дитинка трішки підросте і повернуться, щоб вона вийшла на роботу. Оселилися у батьків Ігоря.

Народився Артем, а через рік і вісім місяців – Ярослав. Тетяна бачила, що чоловікові добре тут, у селі, тож не перечила, щоб залишитися у Велимчі назавжди. 8 років прожило подружжя з батьками, а паралельно будували власний будинок на обійсті бабусі Ігоря. Тетяна з часом вийшла на роботу у місцеву школу.

Спочатку була педагогом-організатором, а потім з’явилося місце вчителя математики. За дипломом вона – вчитель фізики та основ інформатики. Тому вступила у Волинський національний університет та здобула другу вищу освіту математика. А чоловік тим часом їздив на заробітки, а коли повертався, то робив все своїми руками у будинку. У 2017 році сім’я переселилася у свій омріяний куточок.

НА ВIЙНУ РВАВСЯ З САМОГО ПОЧАТКУ

Коли почалася війна, Ігор був удома. Тетяна пригадує, що він зранку о п’ятій включив телевізор. Подзвонила його мама, щоб діти в школу не йшли, бо вiйна почалася. Україну обстрілюють. Як і у всіх тоді, у них був шок, але вже наступного дня Ігор разом з іншими чоловіками став на оборону села, підписав кoнтракт з ДФТГ і почав виходити на чергування. Вже у перші тижні приходив до батьків і казав, що піде на Схід, але мама все стримувала тим, що тато після хвороби, немає кому то сіно заготовити, то пожнивувати, то картоплю викопати, то посіяти озимину. І так потягнули час.

Потім, з осені 2022 року до літа 2023 року ніхто в сім’ї не чув про його наміри. Він мовчки спостерігав за рідними, чи справляться вони без нього, а себе готував до aрмії. Перечитав усі книжки з допризовної підготовки, які були в шкільній бібліотеці. Навчився поводитися зі збрoєю. 21 серпня 2023 року пішов добровольцем у соту бригаду. Рідні ще сподівалися, що його повернуть або принаймні служитиме десь у тиловій частині. Але його забрали піхотинцем у 100 OМБр.

Майже одразу без підготовки і навчань відправили на завдання в Лuман. Рідні місця собі не знаходили, бо ж як так – без навчання?! Але через три тижні його повернули на Рівненський полігон і лише через півтора місяця знову повернули на Лиманський напрямок. 19 листопада Ігор Бурко із позивним «Бурий» вийшов на перше бойове завдання як солдат піхоти 3 роти 54 батальйону 100-ї бригади. Побратим Андрій розповідав, що всі були здивовані рівнем підготовки бійця. Він вміло поводився зі зброєю і не боявся іти на складні завдання, хоч вже давалися взнаки проблеми зі спиною і рукою.

За рік і сім місяців служби в зоні бойових дій Ігор Бурко побував у багатьох «гарячих» точках Донеччини: Лимaн, Крамaторськ, Очерeтине, Покрoвськ, Тoрецьк. За станом здоров’я у червні 2024 року пройшов ВЛК і його визнали обмежено придатним, так як у нього були проблеми зі спиною. Йому важко було бронежилет носити. Рука терпла і не слухалася.

Тоді його з частини А 7063 (піхота) перевели в частину А 7028, в ремонтний батальйон. Але Тетяна каже, що в рембаті чоловікові було морально важко. Коли він ходив із хлопцями на завдання, був більш оптимістичний. Почувався більш потрібним. А коли перейшов у рембат, йому дуже важко стало. Машини – це не його. Він і вдома ремонтував техніку, бо треба було, але не горів цією роботою.

Він приїжджав у відпустки, рідні просили, щоб не йшов назад, він міг списатися за станом здоров’я. Але Ігор категорично відмовлявся. В нього була дуже велика відповідальність.

Мама побивалася: «Нащо ти йдеш? Про дітей подумай!» А він казав: «Якраз заради дітей я це і роблю. Якщо не я, то хто?» І лише коли повертався з останньої відпустки 7 березня 2025 року, сказав фразу, від якої у мами потерпли ноги: «Мам, мені ще ніколи так не не хотілося туди їхати, як зараз!» Мама витиснула фразу: «Синку, то не…» Він обірвав її на півслові і сказав: «Якщо я не повернуся, хлопці вчасно не підуть у відпустки. Бракує кадрів».

ЖИТТЯ ЗАБРАВ ВОРОЖИЙ ДРОН

19 березня Тетяна, як зазвичай, увечері подзвонила до Ігоря. Він сказав, що вони вже в Дружківці. Але йому було незручно говорити. Він швидко сказав: «Ми втомлені. На добраніч» і більше вони не спілкувалися.

- Вранці 20 березня я пішла на роботу, прийшла з роботи біля трьох, подзвонила. Він поза зоною, - пригадує Тетяна. - Потім знову о шостій вечора. Поза зоною. Я до другої ночі дзвонила йому і він був поза зоною. В п’ятницю, це був останній день перед канікулами. Прийшла до нашої медсестри, попросила, щоб написала до брата Саші, а він на той момент був у Дружківці, чому Ігор поза зоною.

Але він прочитав повідомлення і нічого не відписав. Я йшла додому, зайшла до бабусі. Бабі 81 рік і я обов’язково заходжу до неї запитати, як справи. І тут дзвонить Анастасія Іванівна, щоб я йшла додому. У мене серце стиснулося. Приходжу, стоїть представник ТЦК і Анастасія Іванівна. Дають мені сповіщення про зникнення безвісти. А в ньому вказано, що Ігор зник безвісти поблизу н.п. Костянтинівка.

У шоковому стані стали дзвонити, смикати за всі можливі ниточки, щоб дізнатися, що трапилося. Дружині не вірилося, що це все відбувається з ними. Боялася, але не замикала на ніч двері. Раптом, він прийде, а вона не чутиме. Згодом їм таки сказали, що десь між 6:20 і 6:45 год. 20 березня на них налетів ФПВ-дрон. Два хлопці врятувалися, а два загинуло. Серед них і Ігор.

Тіло забрали і доставили в Дніпро, але потрібна була ДНК-експертиза для точної ідентифікації. Мама і Артем здали зразки у Ратному. А 3 квітня Марія Адамівна, Тетяна і молодший Ярослав поїхали у Дніпро на впізнання і здачу там ДНК-матеріалу. Проте час проведення експертизи дуже затягнувся на довгих 10 місяців. І лише 31 січня Тетяні подзвонили, що зразки збіглися і за кілька днів її чоловіка нарешті привезуть додому.

НАВЕСНІ У МАМИ ЗАЦВІЛО 37 ТРОЯНД…

Мама пригадує, як сильно Ігор любив квіти. Він завжди дарував їй і Тані букети, коли приїжджав у відпустку. А якось вона його попросила, щоб не тратився більше на квіти, бо ж вони дорогі. Після того він привіз троянди в горщику. Марія Адамівна висадила їх на квітник і цього літа вони квітували у пам’ять про сина, хоч його уже не було.

Приголомшені звісткою про загибель Ігоря, вони з дня на день чекали підтвердження експертизи. Навесні у мами на подвір’ї рясно зацвів кущ троянд. Марія Адамівна нарахувала на ньому 37 квіток – саме стільки років прожив її син на землі. Відцвіли півонії, усі літні квіти, вже доцвітали хризантеми, а вони все чекали і надіялися, що ось-ось його привезуть.

Сповіщення про підтвердження загибелі Ігоря надійшло у лютий мороз, 31 січня. Мама каже, що тоді аж ніяк не думала, що все в останній земний день сина буде у квітах. 2 лютого траурним кортежем його тіло доправили до рідного дому. Люди простелили стежку для Героя хвоєю і пелюстками троянд. Оберемки квітів, корзини з живими квітами приносили в дім, щоб віддати йому останню шану.

«ПРОЩАВАЙ, БРАТЦЮ!»

Поховали Ігоря Бурка 3 лютого на місцевому кладовищі. На похорон приїхало аж 12 його побратимів. Його любили за щирість, відповідальність і чесність, а ще за те, що він завжди випромінював позитив, усе на жартах, з посмішкою.

Коли надійшло підтвердження загибелі і інформацію розмістили в інтеренті, побратим Ігоря написав коментар: «Пам’ятаю перший твій вихід на «роботу». Пам’ятаю військову дружбу, пам’ятаю, як ти, братцю, ішов пліч-о-пліч з нами, не подаючи слабкості і не піддаючись страху. Ти був мужній та відданий своїй справі, своєму вибору, тому шляху, який ти обрав. Спасибі за службу! Як кажуть, ти до нас не повернешся, та ми колись зустрінемось»! І оте «Братцю» казали усі побратими, хто підходив прощатися із загиблим.

320 довгих днів Бурки чекали на повернення свого захисника додому. Кожного разу, коли хтось стукав у двері, хотілося вірити, що прозвучать слова: «Мам, це я. Я живий!» Ніби й розуміли, що він більше ніколи не зайде з квітами додому, не колотиме з хлопцями дрова, не вчитиме, як господарювати, не казатиме: «Хлопці, а чому це мама сама робить?! Ану, мерщій допомагати!» І діти справді не по роках стали дорослими, як тільки тато пішов на війну. Артемові нині 16. Він – 11-класник. Ярославові – лише 15 років. Він у дев’ятому класі. Але вони взяли на себе батьківську відповідальність за дім і родину. Мама зі сльозами на очах каже, що Ігор мав би жити. Він зробив усе, чого має досягнути справжній чоловік: збудував будинок, але там ще достатньо роботи. Посадив садок, та він ще такий молодий. Народив синів, але вони саме зараз так потребують батьківського виховання і підтримки. І самі ці два юнаки заплатили у цій війні найвищу ціну – вони втратили тата.

«Ось так росія забрала в нас нашого Ігоря, нашого тата…» - душиться сльозами Тетяна і каже, що весь цей час очікування все одно хотіла вірити в диво. А зараз, коли його поховали, прийшли інші емоції – страх і відчуття безвиході. Та де б не ступили, за що б не взялися, скрізь і все їм нагадує про їхнього Ігоря – доброго, щирого, жартівника і оптиміста, у якого завжди «Все ок!». І так буде ще довго, бо ворог забрав його життя, землі віддали тіло, та пам’ять про нього не згасне доти, доки битимуться їхні серця.

Марія ЛЯХ. 

Читайте також: 

• «Ідучи на штурм, відчував, що серце віщує біду»: волинський ветеран війни Сергій Гордієвич мріє стати на ноги, щоб станцювати вальс з донею
• 15 місяців невідомості і тиші: Героя з Волині Віктора Барни, який вважався зниклим безвісти, повернули в Україну за обміном
• Під час останньої розмови попередив: «Там, де я буду, зв’язку може не бути довго». Історія безвісти зниклого воїна з Волині