Бути поруч, коли болить найбільше – історія психолога ДСНС Волині Романа Дейнеки

Про психолога розповіли на фейсбук-сторінці ДСНС у Волинській області.

Психологічної справи Роман навчався у Харкові — гарному, спокійному та багатолюдному місті, де вирувало життя і лунав безтурботний сміх. Тоді він не міг уявити, що настане війна, а Харків зміниться назавжди.

«У війні поранень зазнають не лише тіла, а й душі. Роль психолога в таких умовах важко переоцінити», — каже підполковник служби цивільного захисту, психолог ДСНС з 20-річним стажем.

Він працював у Харківській області на пунктах евакуації людей з територій, де тривають активні бойові дії. Щодня бачив різних людей…

«Одного дня приїхала сім’я: чоловік і жінка. Через війну вони вже кілька разів змінювали місце проживання. Щоразу, коли встигали облаштуватися, змушені були знову все кидати. Чоловік був відкритим, розповідав про весь жах, який їм з дружиною довелось пройти. Стан жінки був складним, вона мовчала, але її очі ні, в них був біль і злість», — згадує Роман. - Кожен випадок унікальний і потребує глибоких теоретичних та практичних знань. Якщо людина мовчить і не реагує — насамперед з нею встановлюють контакт. Якщо плаче — це нормально, адже емоції знаходять вихід. Агресія також є поширеною реакцією на стрес і обстріли. Після її вивільнення людині часто стає легше».

Окрім евакуацій, психологи ДСНС виїжджають безпосередньо на місця обстрілів. Один із таких викликів — багатоповерхівка після «прильоту».

«Тоді постраждало багато людей. Біля зруйнованого будинку сиділа бабуся з онуком, плакала, а він намагався її підтримати, обіймав її маленькими руками й тихо казав, що все буде добре, хоча сам тремтів від страху. У той момент я зрозумів, що війна не має віку — вона б’є по всіх однаково, але людяність і любов сильніші за будь-які ракети», — ділиться Роман. - В таких моментах головне — бути поруч. Не потрібно казати «все буде добре», «не плачте», не можна знецінювати почуття людини. Інколи мовчазна присутність — найкраща підтримка».

В умовах війни психологу важливо бути там, де потрібна його допомога, де кожна поїздка означає не лише професійний обов’язок, а й справжню людську місію.

«Люди в прифронтових регіонах перебувають у стані постійного стресу. Він накопичується та посилюється втомою. Усе це призводить до емоційного виснаження і втрати сенсів. Завдання психолога — не лише стабілізувати стан людини, а й допомогти їй знайти внутрішні та зовнішні ресурси для відновлення, — говорить рятувальник-психолог. - Найважчі моменти роботи — під час розбору завалів і пошуку зниклих. У ці хвилини потрібно стримувати власні емоції та підтримувати родичів, які живуть між надією і страхом. Один з таких випадків – це робота на місці влучання в багатоповерхівку у Луцьку у червні цього року, де під завалами знаходилися двоє молодих людей» - пригадує Роман. Тоді кожна хвилина тягнулася дуже довго… Родичі стояли поруч, ловили кожен рух рятувальників, кожне слово. Ми працювали максимально зосереджено, бо розуміли: для них це не просто операція, це межа між життям і втратою».

Окремий напрям роботи у нього — психологічна підтримка самих рятувальників і піротехніків, які ліквідовують наслідки обстрілів. Роман і колеги забезпечують фаховий супровід, спрямований на взаємну психологічну підтримку в колективах, збереження емоційної стійкості.

Роман уміє знаходити слова підтримки навіть тоді, коли навколо — тиша після вибухів і біль, який важко осягнути.

Вдома на Романа постійно чекає його родина дружина та двоє синів, які надають йому сили іти вперед, ділитись моральними силами з іншими.

Читайте також:

• Від профілактики до порятунку: як рятувальник ДСНС з Волині робить громаду безпечною
• «Це не просто робота, це відповідальність за життя інших»: історія луцького рятувальника
• Звільнений з полону морпіх з Луцька розповів про три роки неволі та повернення додому