Микола Савчук: героїчна історія батька, який загинув на фронті, захищаючи Україну

Микола Савчук, люблячий батько, досвідчений тракторист, пічник-самоучка та відданий захисник, загинув 20 листопада 2024 року на фронті під Запоріжжям. 49-річний воїн, який став прикладом мужності та доброти для своєї родини і громади, знайшов свій останній спочинок на рідній поліській землі в березні 2025 року.

Про життя воїна та його військовий шлях розповідає газета «Полісся».

Миколі Савчуку довелося рано подорослішати й взяти відповідальність за маму, брата і трьох сестер, багато працювати і жити окремо від єдиної коханої доньки. Все ж ніякі життєві перипетії не зуміли вирвати з його серця добра й ніжності – він завжди лишався щирою, привітною до всіх людиною.

«Не підійде, не заговорить, не запитає, не підтримає», – журилися біля домовини односельчани.

Кажуть, його руки не боялися роботи, лишив свій слід у лісі й полі, всіх і все любив, всім пробачав і ніколи не таїв зла. Був надзвичайно трудолюбивим. Таких називають майстрами на всі руки. Та найбільше, видається, намагався реалізуватися як батько – не уявляв свого життя без доньки Надії, яку попри розлуку старанно огортав любов’ю і турботою, й від того був щасливим.

– Я ніколи не відчувала себе позбавленою батьківської уваги. Не було дня, коли тато не телефонував, не питав як справи. При зустрічі завжди обіймав, цілував, цікавився успіхами. Завжди приходив з гостинцями і подарунками в дитинстві, допомагав чим міг у дорослому віці. Не тільки мені, як доньці, але й усім, хто звертався, – розповідає Миколина радість і гордість Надійка. – Ми часто рибалили на ставку. Завжди їздили разом у ліс, який ось уже майже 22 роки росте зі мною – тато посадив його, коли я народилася, адже свого часу працював у лісовому господарстві. З роками там утворилося джерельце, куди прибігали попити косулі. Ми милувалися ними, навіть гладили. Він дуже любив природу, обожнював тварин, оберігав їх, прибирав у лісах. Ходив до церкви й допомагав прибирати її територію. Він був світлою людиною, яка ніколи нікому не заподіяла зла, якої нам не вистачає.

Вибрався з випалюваної ворогом позиції та врятував 24-річного товариша: спогади про Героя Миколу Савчука з Волині

Останні роки Микола жив із цивільною дружиною неподалік Володимира, але часто приїжджав у рідне Нуйно провідати рідних. Під час одного з таких візитів його мобілізували. Попри те, що мав хвору ліву руку й погано бачив на одне око, став у ряди захисників. Після навчання на полігоні проходив службу у лавах 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади, відбивав окупанта на рубежах Донеччини, потім передислокувався на Запоріжжя.

Ніколи не розповідав про своє буття на фронті, не нарікав, намагався говорити про романтику польового життя, звірів, але втому й напругу видавали щоразу сумніші очі й все глибші зморшки. Лишень раз батько зізнався доньці, що дивом вибрався з випалюваної ворогом позиції й радів, що зумів врятувати 24-річного товариша. Попри пошкоджені ребра і постійний головний біль продовжував нести службу. До останнього ще мурував плиту «на квартирі», аби побратими мали на чому варити їсти. Ті ж обіцяли берегти Миколу, любили його за безпосередність, легку вдачу й надійне плече.

Надія Давидюк чекала обіцяного сюрпризу, що тато приїде у відпустку, навідається в гості, а натомість отримала сповіщення, що він зник безвісти. Від болю обірвалося усе всередині. А за кілька днів товариш написав, що його немає в живих. Надія домагалася пришвидшити процес розслідування, зв’язувалася із командуванням, слідчими регіону, робила все можливе, аби чимшвидше дізнатися правду. Сподівання в серці доньки жевріли аж доки ДНК-тест не підтвердив страшної вісті – Микола «Дєд» Савчук загинув поблизу населеного пункту Васильківське Запорізької області. Згорів так і не дочекавшись онуків, про яких мріяв. Про загибель захисника також віщували три сни.

– Тато часто мені снився. Якось побачила уві сні, що обрізаю собі волосся – за кілька днів обірвалося його життя. А потім якоїсь ночі він горів і кричав, що його немає. Часто я в снах шукала тата і знаходила, а перед тим, як принесли сповіщення, приснилося, що він прийшов до мене навесні на подвір’я до бабусі. У формі. Обійняв і щось сказав на прощання. Я цілими тижнями не спала, чекала звістки про нього. І він повернувся, але не так, як очікувалося… Тепер нам обом спокійно, – стомленим голосом ділиться пережитим Надія і досі не може змиритися з думкою, як такий жвавий, верткий чоловік, як її татусь, міг загинути…

Не подзвонить більше тато, не розкаже цікавих історій, не спитає як справи, не обійме. Не зайде на материнське подвір’я син, не озветься батьківською порадою середульший брат. Але грітиме його грубка. Ростиме його ліс, гомонітиме з вітрами і розповідатиме вічності про любов, теплі спогади, Надію. Їй пектиме втрата, але зігріватиме серце добро, яке рідна людина лишила на земному шляху.