Віддав життя за те, щоб не воювали його сини: після 8 місяців невідомості на Волинь повернувся Герой Віктор Свіржевський

Про його життєвий і бойовий шлях газеті «Ратнівщина» розповіли колишня дружина Галина і донька Наталія.

Віктор народився у сім’ї Галини та Петра Свіржевських. Батьки виховали двох синів – Миколу та Віктора. Мама працювала вчителем, тривалий час - сільським головою в Гуті, згодом директором школи. Віктор після закінчення школи вступив у Рівненський державний гуманітарний університет. Здобув освіту вчителя трудового навчання та інформатики.

Строкову службу проходив у Національній гвардії України. У шлюбі з дружиною Галиною народили і виховали трьох дітей – Наталію, Олександра, Петра. Усі вони теж уже мають вищу освіту. Працював Віктор Петрович довгий час вчителем у Гутянському ліцеї. Згодом звільнився і почав їздити на заробітки за кордон.

Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, він був удома. У той же день сказав дружині, що йде служити. Вона почала переконувати, щоб не спішив, що це, напевно, не надовго. Але він усвідомлено сказав: «Ні, то буде точно війна! Я не хочу, щоб мої діти воювали».

Він два рази їздив у військкомат, але його повертали, бо тоді було багато людей. Лише за третім разом 28 лютого Віктора Свіржевського мобілізували. Спочатку він проходив службу у Нацгвардії в Луцьку. Брав участь в охороні Рівненської АЕС у Вараші. Згодом його перевели на службу в Ковель. А 21 березня 2024 року він був зарахований до списків військовослужбовців 18-ї Слов’янської бригади HГУ.

З тих пір почалися бойові завдання на передовій лінії. Він був помічником гранатометника стрілецького батальйону. Відмінно виконував завдання. І як згодом зізнався рідним, знайшов себе у військовій справі. Галина каже, що він, напевно, народився для того, щоб бути справжнім мужнім воїном. Йому все подобалося.

Ніколи не жалівся на те, що йому важко чи щось не так. Бувало, що тижнями не виходив на зв’язок. Якось з’явився аж через 21 день. Але постійно наголошував, щоб не хвилювалися, що все в нього нормально. Та коли після чергового виходу на позицію він 56 днів не виходив на зв’язок, просто неможливо було не хвилюватися.

Телефонували до командування, по кілька разів перепитували, що відомо. І через майже два місяці він зателефонував по відео-зв’язку. Втомлений, зарослий, із ледве чутним голосом, але живий. На тому завданні Віктора Петровича і побратимів привалило бетонною плитою. Когось покалічило дуже, когось трохи менше. Віктору було важко говорити. Давала взнаки важка контузія. Але коли син прийшов провідати тата в Луцьку у госпіталі, то побачив, що його побратими постраждали ще більше. Зрозумів, що Бог у той час батька врятував, щоб він іще повоював.

Донька Наталія зауважує, що за станом здоров’я тато міг би перевестися служити десь ближче, але як тільки вона завела цю мову, він одразу відмовився і сказав, що повертається назад до своїх хлопців. Дружині Галині пояснив: «Я не хочу, щоб туди потрапили мої сини. Росіяни вбивають хлопців такого віку, як наші діти. Я не можу допустити, щоб вони воювали». Пройшов повторну ВЛК і вибув назад у зону бойових дій.

Підрозділи 18-ї бригaди НГУ тримали оборону між Чaсовим Яром і Бахмутом на Донеччині. Ворог з особливою інтенсивністю намагався прорвати українську лінію оборони. Але чоловік постійно заспокоював рідних, що з ним обов’язково має бути все добре. 6 серпня спілкувався з Наталею. Вона саме поверталася з відпустки з Гути на Одещину, де нині проживає. Скидала йому фото із села, говорили, жартували. Все було, як завжди. А 9 серпня він не вийшов на зв’язок. Проте рідні і в найгірших думках не припускали, що це може бути кінець.

10 серпня до Наталії зателефонував командир Віктора і повідомив, що він зник безвісти під час виконання бойового завдання. Далі було довгих 8 місяців невідомості. Донька здала зразки ДНК, звернулася з відповідними документами в управління поліції. Залишалося просто чекати.

Нарешті, 13 квітня Наталії зателефонували з Дніпропетровського відділення поліції і повідомили, що їм надійшов лист з експертно-криміналістичного центру про збіг її ДНК з ДНК фрагментів тіла військовослужбовця. Призначили повторну експертизу і вже 29 квітня отримали підтвердження на 99,9 % - постанову про встановлення особи загиблого військовослужбовця.

7 травня Віктора Свіржевського востаннє привезли в рідну Гуту. 8 травня відбувся похорон воїна. Приїхали віддати останню шану нашому землякові його побратими. Прибув заступник командира з морально-психологічного забезпечення. Він пригадав, яким добрим, відважним і безвідмовним солдатом був Віктор, та сказав, що про таких, як він, потрібно писати в підручниках з історії. Також він вручив посмертно орден «Хрест Героя».

Це була не єдина нагорода бійця. Свого часу він отримав почесний нагрудний знак «Ветеран війни – yчасник бойових дій». У жовтні 2024 року йому вручили бригадну медаль «За знищення ворога», у січні 2025-го – медаль «За хоробрість в бoю».

Згідно з документами, залишки тіла Віктора Свіржевського вдалося винести з поля бою аж 18 лютого 2026 року. Разом із ним забрали тіла ще кількох бійців, у тому числі, й побратима зі Львівщини. Вони разом воювали, дружили, разом загинули, разом їхні останки дістали та ідентифікували. В один день їх і поховали, тільки одного на Львівщині, іншого – в Гуті.

На момент загибелі Віктору Петровичу було 48 років. Якби не війна, у жовтні цього року родиною святкували б його 50-ліття. Ще у травні 2025 року в одній із телефонних розмов із Галиною він попросив, якщо не повернеться, поховати його біля батьків. Бо, окрім дітей, у нього більше родини не лишилося. Так сталося, що брат – у Криму, а батьки повмирали. Звісно, дружина налаштовувала його на те, що не треба думати про погане, що він обов’язково повернеться з перемогою, що ще зіграють весілля синам і дочекаються внуків. Він понад усе мріяв дочекатися внуків. Та сталося інакше.

І попри те, що так багато часу спливло з тих пір, як він загинув, нині його тіло віднайшло вічний спокій у рідній землі, а в пам’яті односельчан і всіх, хто його знав, він залишиться мужнім воїном, який заплатив за наш спокій найбільшою ціною – власним життям!

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• З оточення вітав рідних з Пасхою і ... зник безвісти: Герой з Волині Олександр Касянчук повернувся «на щиті» додому через рік після загибелі
• Дружині наснився сон, що віщував біду: історія загиблого прикордонника з Волині Сергія Кіпні
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого