«Це були найдовші 200 метрів за нашу кар’єру»: волинянин розповів як українці в затопленому човні допливли до фінішу в Таїланді

У інтерв'ю для ВСН Дмитро розповів про свій шлях у веслуванні, реакцію вболівальників на незламність українського духу його команди у чемпіонаті світу в Таїланді, а також про те, що було після фінішу.

– Як прийшли у веслування на човнах «Дракон» і скільки років у цьому виді спорту? 

- Веслуванням я займаюся вже 22 роки. До того, як я почав займатися на драгонботах, я займався 11 років веслуванням в каное. Далі моя кар’єра почалася, саме на човнах «Дракон». Так як цей вид спорту драйвовий, це було для мене щось нове, та й відносно новий вид спорту в Україні. На фоні мого розвитку та моїх колег по команді спортивного клубу «Західний вітер», ми зі співучасниками цього спорту в Україні почали займатися та розвивати цей вид спорту в області. Пізніше ми потрапили у збірну України і вже у її складі ми почали проявляти себе на міжнародній арені.

– Ким мріяли стати у дитинстві? 

- У дитинстві мені дуже подобалися екстремальні види спорту. Я дуже захоплююся хокеєм і паралельно, буває, граю в хокей в області. Найбільше я мріяв стати мотогонщиком, я дуже захоплювався мотоциклами і фанатів по мотокросу, це була моя мрія. Однак, батьки заперечували цьому, вони не хотіли, оскільки цей вид спорту травматичний. А оскільки у нас в Ковелі дуже розвинене веслування і я виріс біля водосховища, тому займаюся веслуванням.

– Багатьох українців, та й не тільки, вразило відео, як збірна України на затопленому човні не здалась, а дійшла до фінішу. Це ви були ініціатором того, щоб йти до кінця? 

- Оскільки я капітан, це мій обов'язок і саме я заряджаю команду на старт. Проте, попередньо ми обговорюємо з командою, що ми маємо робити і моя задача, як капітана, просто давати команди, а вже самі учасники команди знають, що і коли потрібно робити. На нещодавньому змаганні учасники одразу зреагували, оскільки у човні всі люди вже досвідчені, які пройшли відбір, мають за собою досвід і також мають статус чемпіонів. У професійному виді спорту команда має працювати як один механізм. Тому обирають капітана команди, який буде керувати, щоб не було балагану у човні. Однак на чемпіонаті світу в Таїланді нам навіть не потрібно було давати команду, всі і так розуміли, що потрібно завершити цю дистанцію, всі були заряджені і максимально віддалися роботі. До того ж, ми були у трійці лідерів і не змогли б змиритися з тим, що все могло закінчитися якось, по-іншому.

Взагалі, професійний спорт формує характер. Маючи досвід дитячого тренера, коли до мене приходить 100 дітей, залишається лише троє, тобто ті, хто має характер йти до кінця. Із самого дитинства, коли дитина приходить в спорт, вона одразу себе проявляє. Для цього проводяться змагання різних типів: міського, регіонального і чим більше в дитини подібних змагань, тим більше вона переборює страх боротися. Звичайно, це формуюється з часом, але зазвичай це видно вже з самого малечка, чи буде ця дитина спортсменом. Бо спорт – це змагальний процес, а ми зазвичай плутаємо спорт з фізкультурою. Фізкультура – це здорове тіло, а спорт – це коли незважаючи на шкоду свому організму, ти всеодно будеш досягати результатів у змагальному процесі.

– Ви очікували такий хід подій, чи були готові до того, що човен може піти під воду? 

- Ми вже маємо досвід у міжнародних змаганнях і знаємо, що такі випадки, саме на цій дистанції трапляються. Човен може набирати воду від сусідніх човнів-суперників. Човен масивний, а за ним підіймається хвиля, тобто коли наздоганяємо суперників, ми впираємося в цю хвилю і вона починає нас заливати. Тоді нам потрібно її переплисти, а це не просто, це ж не катер, там немає кнопки прискорення. Цей процес відбувається поступово, й от на дистанції ми набирали воду. Попередньо ми обговорювали такий сценарій і в нас була тактика проходження дистанції.

Для того, щоб були чітко виконані команди, є людина на барабані і стерновий, людина на барабані – це наші очі, вона бачить дистанції, може побачити, що нас наздоганяють чи хтось раніше дійшов до фінішу. Проте, коли учасник на барабані щось вигукує, не завжди чують ті, хто знаходиться на іншому кінці човна, для цього там є стерновий, вони дублюють один одному, що вигукнув стерновий, те повинен продублювати учасник команди на барабані і навпаки. Так на дистанції вони дають команди. Я, як капітан даю тактичне проходження перед змаганнями і ми все це обговорюємо. Однак в мене не завжди вистачає сил вигукнути, в екстремальних ситуаціях я максимально набираюся сил і можу вигукнути лише одне слово.

- Ви не одні пішли під воду, але єдині в історії хто дійшов до фінішу? 

- Позаду нас йшла збірна США, вони також пішли під воду, а нам пощастило, під водою ми були рівномірно. Наш човен набрав води і сів разом з нами більше метра під воду, а далі вже не тонув. В той момент, коли ми були вже під водою, але залишалося лише 200 метрів, тоді нам не потрібно було давати ніяких команд, ми всі зрозуміли, ось лінія фінішу, треба йти до кінця. Але це були найдовші 200 метрів за нашу кар’єру. Зазвичай вони долаються за 40 секунд, але ми подолали за 3,5 хвилини. 

В момент, коли ми почали йти під воду, ми продовжували боротьбу, хоча судді почали нас блокувати і вигукували «Stop Ukraine», так як по правилах це небезпечно, але нас нічого не зупиняло. Коли ми вже наблизилися до трибун і були ближче до фінішу, тоді судді побачили, що вболівальники та учасники усіх змагань нас підтримують і зрозуміли, що намає сенсу нас зупиняти і просто продовжили супроводжувати нас до фінішу та зарахували результат.

– Чи були такі випадки до цього? 

- У нас був такий випадок. На чемпіонаті Європи ми боролися за перше, друге місце, тоді ми також на одному з поворотів набрали води і з кожним поворотом води у човні ставало все більше, тоді ми втонули. Але ми втонули через бік, якщо декілька людей вилітають з човна, то він вже йде з-під нас і накриває. А ще, тоді змагання проходили в італійських Альпах і була дуже холодна вода. Тоді нас рятівники позабирали і ми завершили. Зазвичай саме на цій дистанції, два кілометри ми боремося за медалі. Цього разу, коли ми їхали на чемпіонат світу, то акцентували увагу саме на цю дистанцію. Вкотре в нас трапився такий момент, але цього разу ми не могли допустити того, щоб просто зійти з дистанції.

– Ви були впевнені в тому, що допливете до фінішу? 

- Впевненості в те, що ми зможемо фінішувати – не було, але наша наполегливість і те, що ми не могли змиритися з тим, що підемо під воду, вона не давала просто так здатися. Ми не були впевнені, що допливемо до фінішу, човен вже тонув, але ми просто робили свою роботу до кінця.

– Розкажіть про те, що було після фінішу. Якою була реакція вболівальників після того, як ви вийшли із човна? 

- Коли ми на воді, то нічого не чуємо, ніяких оплесків та вигуків з трибун. Ми були дуже сконцентровані і працювали на адреналіні. Коли ми вже перетнули лінію фінішу і піднімаючи голову, ми побачили велику кількість людей, які стояли і вигукували нам «Ukraine! Ukraine!». Підпливаючи до пірса, вишикувався дуже довгий коридор з усіх учасників, коли ми йшли через нього, кожен хотів нас обійняти, потиснути руку або просто поплескати по плечу. Вони висловлювали нам слова вдячності. Таким чином ми показали, що ми незламні і нас нічого не зупинить. Це показало й людям інших національностей, що ніколи не можна здаватися. Нам казали люди з інших країн, що ми їх змотивували і показали, що можна боротися за будь-яких обставин, головне вірити в себе, це і дало такий запал для міжнародної спільноти. 

Для нас не так важлива була та медаль, хоча зазвичай спортсмени розчаровуються, коли не отримують медаль, однак ми розуміли, що ми - спортсмени і повинні доносити міжнародній спільноті те, хто такі українці, адже саме через спорт інші країни дізнаються про націю. Після цього багато іноземців з Азії цікавилися історією нашої країни, що це за люди і на що вони здатні. Якщо раніше нас сприймали просто, як суперників, зараз нас сприймають як сильну націю. А наприклад, коли ми були на чемпіонаті світу в Китаї у 2017 році, тоді Україну знали тільки завдяки Андрію Шевченку та Віталію Кличку. 

– Яких результатів хочете досягнути у спорті? 

- Ми вже неодноразово показали результат. Ми вигравали чемпіонати світу та чемпіонати Європи. Тепер наша задача римати марку, утримувати цей результат, оскільки не так складно досягнути, як складно це втримати. Ну і звісно ж усі перемоги на стартах, які нас чекають.

– До чого зараз готуєтеся? 

- Через два тижні нас чекає Чемпіонат Європи в Італії. На наступний рік нас також чекає Чемпіонат світу серед клубів, де ми представлятимемо волинський клуб. Бо є національний Чемпіонат світу, і є клубний національний Чемпіонат світу. В Таїланді був національний Чемпіонат світу, де Збірна України виступала. Є такі Чемпіонати світу, як минулого року наприклад в США, ми виступали волинським клубом, оскільки мали квоту від країни. Вже тоді нас почали поважати, знаючи, що ми без підготовки, через складні умови в країні. Суперники нам аплодували за те, що ми просто приїхали, однак коли ми піднялися на п‘єдестал, на одній з дистанцій, вони були просто в захваті і не розуміли, як так може бути. До нас тоді підійшов тренер з Об'єднаних Арабських Еміратів, який зібрав підготовлених атлетичних хлопців, ми спостерігали за ними в соцмережах, як вони готувалися до змагань, але вони нам всюди програвали, тренер з ОАЕ був шокований та в захваті одночасно. 

– Багато розчаровувалися під час спортивної кар’єри?

- Так! Але кожне розчарування, чи радість за досягення вона повинна швидко закінчуватися, адже це може нас зупинити на розвитку. Не можна акцентувати увагу на чомусь одному, треба вміти і програвати, і вигравати, але не потрібно на цьому зациклюватися. Якщо ми будемо акцентуватися на якомусь одному успіху, чи поразці, тоді розвитку не буде. Наприклад, зараз ми приїхали після змагань, нам приємно те, що ми змогли потішити українців тим, що тепер увесь світ знає, які ми сильні, але пораділи і досить, далі налаштовуємося на іншу боротьбу.

– Що допомагає зібратися перед змаганнями?

- Розуміння того, що тебе хтось підтримує, вболіває і радіє твоїм успіхам. От ми знаємо, що за нами пильно спостерігали тисячі українців, ми не мали права підставляти їх і були налаштовані на таку боротьбу. Нас дуже заряджає те, що за нас в Україні вболівають.

– Чи хотіли колись піти зі спорту?

- Було! Це у всіх трапляються такі моменти, коли важко, складно, опускаються руки, це і є професіоналізм, налаштувати себе йти далі, розвиватися, ставити цілі і досягти їх, коли немає цілей – руки опускаються.

Читайте також:

• Відомий боксер після обстрілу Чернігова привітав зі святом цитатою архімандрита РПЦ

• «Я дочка своєї матері»: 16-річна дівчина пояснила, чому змінила по батькові на по матері

• Харлан виставила на аукціон персональну Барбі: гроші отримає одна з клінік Волині