«Зустрінемося на хмаринці» – останні слова Героя з Волині Димитрія Байкарова

Він двічі дивився в очі кістлявій. Першого разу це сталося, коли він та ще 16 побратимів пішли на завдання, а назад повернулися тільки удвох. А другого разу, коли на поклик товариша він вийшов з бліндажа й відійшов від нього на кілька метрів, і в ту ж мить бліндаж розлетівся від прямого попадання. Третього разу доля виявилася зрадливою.

Димитрій народився 14 липня 1988 року в селищі Жовтневому (нині - Благодатне), яке тепер входить до складу Нововолинської територіальної громади. 

В сім’ї Алли Адамівни та Олександра Миколайовича Байкарових, окрім сина, була ще старша на рік та чотири місяці сестра Олена.

Навчався хлопець у місцевій загальноосвітній школі №8, яка тепер має статус ліцею №9.

«В дитинстві Діма був добрим та досить приязним хлопцем й завжди посміхався. Коли вчився у школі, відвідував гурток «Школа юних натуралістів», де займався лозоплетінням. Тож неодноразово його керівник Юрій Федорович, розповідаючи про сина, завжди казав, що усмішка ніколи не сходила з його уст. Та, бувало, коли Димитрію щось не подобалося, міг просто спалахнути й вибухнути, як сірник, майже на рівному місці.

Він завжди знав, чого хоче й умів настояти на своєму. Якщо щось задумав, завжди добивався поставлених цілей. У нього було багато друзів, з якими у вільний від уроків час, ганяв м’яча, а іноді й бешкетував, тобто мало чим відрізнявся від своїх ровесників. У більш дорослому віці улюбленим хобі стали машини та мотоцикли. Інколи з братом дружини він ще ходив на полювання», - розповідає пані Алла.

До речі, Алла Адамівна від початку вторгнення допомагає нашим захисникам, виготовляючи для них харчі на волонтерській кухні «Господиньки».

Обожнював доню й сам вибрав їй ім’я

Після закінчення дев’ятого класу юнак став учнем ВПУ №1 у Будятичах (Центр профтехосвіти - тепер), де освоїв фах автослюсаря. Коли закінчив училище, його призвали в армію. Служити Дмитру випало на Чернігівщині в роті зенітно-ракетних військ у військово-навчальному центрі «Десна». Коли повернувся додому зі строкової служби, кілька років трудився переважно у приватних фірмах. Тут, у рідному селищі, він зустрів дівчину Наталію, яка згодом стала коханням усього його короткого життя.

«З Дімою ми вчилися в одній школі, але він був на 6 років старший. Першого разу він привернув мою увагу, коли прийшов з армії. Правда, я тоді була ще надто юною 15-річною дівчиною. Познайомились ми й почали зустрічатися, вже тоді, коли я стала бувати на дискотеках та в компаніях друзів. Зустрічалися три роки перш ніж він запропонував мені руку та серце. А 15 червня 2013 року відгуляли весілля. Разом прожили лише 10 щасливих років», - пригадує дружина Героя.

Перша мобілізація на Донбас

Потім у молодого подружжя Байкарових народилася маленька голубоока, дуже схожа на тата, донечка, для якої він сам вибрав ім’я – Соломійка, яку просто обожнював, та з обличчя якої, як і в татуся, майже ніколи не сходила усмішка. І якраз тоді на Донбасі розгорілося полум’я неоголошеної війни, яке зазвичай чомусь називають АТО. Димитрія мобілізували.

Спочатку мобілізовані у складі тодішньої 51-ї ОМБр якийсь час проходили військові навчання під Рівним, де їм обіцяли, що через 45 днів відпустять додому. Та потім їх відправили на Миколаївщину - на полігон «Широкий Лан», а далі повантажили у вагони й, навіть не повідомивши рідних, без належного військового забезпечення повезли на війну з бойовиками й сепаратистами на Донеччину. На Донбасі Діма провоював до серпня 2014 року. Соломійці на той момент уже виповнилося 8 місяців.

Демобілізувавшись та якийсь час пробувши з родиною, чоловік влаштувався на роботу заточувальником деревообробних систем на ТзОВ «Кроноспан», де пропрацював 6 років, до початку повномасштабного вторгнення російських нелюдів в Україну. Двічі ходив до військкомату сам, бажаючи іти на захист рідної землі та своєї родини, але його повертали додому, оскільки армія не потребувала стількох добровольців. А у квітні Дмитро отримав повістку.

Спочатку його зарахували водієм роти матеріального забезпечення у складі 65-ї ОМБр піхоти й відправили на навчання на Львівщину - в село Старичі, у 184-й навчальний центр сухопутних військ України. Після нетривалої підготовки Димитрій відбув на місце дислокації бригади, яка розпочала свій бойовий шлях на Запоріжжі з 1 серпня 2022 року, а перед тим декілька місяців воювала на Київщині. У грудні 2022 року разом із 1-ю танковою бригадою підрозділи 65-ки увійшли до Гуляйполя, готуючись до наступу в бік Мелітополя.

«У відпустку приїхав зовсім не той Діма, якого ми знали…» 

Добиралися хлопці туди обхідними дорогами попід кордоном дві доби. Чоловік зателефонував рідним з дороги, повідомив, що вони проїжджають Ковель. Воювати їм випало на Оріхівському напрямку в районі населених пунктів: Степове, Малі Щербаки, Новоселівка, Білогір'я Пологи та Роботине.

«Додому Діма телефонував не дуже часто і майже нічого не розповідав про те, де та як воює. Не хотів, аби ми переживали та хвилювалися. Змінився дуже і його характер. З війни приїхав зовсім не той Димитрій, якого ми знали, – став дуже потайним і закритим. Казав лише, що потрапив у хороший та дружний підрозділ, де знайшов багато друзів. Більше розпитував про наші справи, особливо про донечку. Ми ж щоразу готували й передавали йому через волонтерів передачі», - розповідає мама загиблого воїна.

За офіційними джерелами, в червні 2023 року новосформовані бригади ЗСУ, в числі яких були підрозділи 47-ї та 65-і ОМБр, уперше пішли в наступ на цьому напрямку фронту. 47-ма бригада мала виконувати основну роль у наступі. А 65-та – звичайна піхота без підтримки наступальної техніки – повинна була провести зачистку.

Наступ мав на меті відрізати окупантів від сухопутного коридору між Кримом та рф і планувався на ділянці, протяжністю близько 100 км – від Каховського водосховища до села Велика Новосілка, яке знаходиться на межі з Донецькою областю. Саме під Великою Новосілкою він був найрезультативнішим – українським бійцям вдалося відтіснити окупантів на десять кілометрів. Найскладнішою була ситуація біля маленького села Роботине.

Перед бійцями 65-ї бригади було поставлене завдання - дійти до Токмака або хоча б до Солодкої Балки, що за шість кілометрів на південь від Роботиного. Але, як згодом стало відомо, керівництво або мало погані розвіддані, або не розуміло, скільки там росіян, які чинили шалений опір. До того ж усе було заміновано – міна на кожному метрі. Після важких боїв 23 серпня 2023 року, майже через три місяці після початку наступу, силами 47-та 65-ї бригад село було звільнено, і над ним нарешті замайорів жовто-синій прапор.

Мабуть, передчував, що рідних уже не побачить

У цих боях брав активну участь і оператор ПТРК «Javelin» (протитанковий ракетний комплекс) Димитрій Байкаров із позивним «Байрактар» І лише потім рідні захисника дізналися від побратимів, що в результаті наступу, в його частині живим залишився лише один боєць, після чого її розформували, а бійців відправили на ротацію та поповнення. 

«На фронті Діма провоював рік і сім місяців. За цей час двічі побував вдома у короткій десятиденній відпустці. Останнього разу розповідав, що, мабуть, народився в сорочці, бо двічі дивився в очі кістлявій. Першого разу це сталося, коли він та ще 16 побратимів пішли на завдання, а назад повернулися тільки удвох. А другого разу, коли на поклик товариша він вийшов з бліндажа й відійшов від нього на кілька метрів, і в ту ж мить бліндаж розлетівся від прямого попадання. Це була остання наша зустріч».

Більше живим ми його не бачились.. Швидше за все він передчував, що вже не повернеться, бо коли зателефонував перед тим, як іти на чергове завдання, то сказав: «Ну що, мала(так завжди називав мене), - зустрінемось на хмаринці». Це були останні його слова…», - ділиться болем Наталія.

Димитрій Байкаров загинув 1 листопада 2023 року в одному з боїв під Роботиним.

За офіційною версією, це сталося внаслідок авіаудару з повітря: ворожий дрон скинув на українські позиції фосфорну бомбу, в результаті чого Димитрію сильно потрощило ноги й попекло фосфором обличчя.

Панахида та прощання з Героєм відбулися у храмі Винесення Чесних Древ Животворчого Хреста Господнього у Благодатному, де він і знайшов вічний спочинок на Алеї Слави.

За мужність та героїзм у боях з окупантами указом Президента Димитрій нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», а рішенням сесії Нововолинської міськради йому надано статус «Почесний громадянин міста».

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• «Такого не може, щоб українці не дали лупня тій скаженій орді!» – воїн волинської бригади Олександр
• «Найгірше та найболючіше – це втрата побратима»: історія прикордонника з Волині Івана Коцури
• Дуже мріяв потрапити до доньки на випускний та одружити сина: спогади про Героя з Луцька Сергія Козлова