Бойовий шлях тривав лише 3 місяці, але майже 2 роки пройшло, коли ДНК-експертиза підтвердила загибель: історія Героя з Волині

Про життя, службу і загибель військового розповіла його дружина Ніна та син Андрій, пише газета Ратнівщина.

БУВ ГОЛОВНИМ ПИСАРЕМ ВIЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ

Михайло народився у Залісах у сім’ї Якова та Ольги Ковальчуків. Окрім нього, в родині зростало ще два брати і сестра. На жаль, із кровних родичів сьогодні у Михайла залишився тільки один брат, чернець Києво-Печерської лаври Валерій. Мама Михайла працювала у Бресті вантажником, тато був будівельником. У школі юнак вирізнявся непересічним розумом. Був відмінником. Мав дуже гарний почерк. Після закінчення навчального закладу став студентом Ковельського училища, здобув фах слюсаря з обробки деревини. Окрім того, після ще одного навчання отримав диплом машиніста – робітника, що відповідає за обслуговування парових машин та водогрійних котлів.

На строкову службу потрапив у тодішню Німецьку Демократичну Республіку. Командування розгледіло його розум, і він прослужив головним писарем при штабі частини. У пригоді став гарний почерк. Тож вів усю необхідну документацію. Усі нормативи задавав на відмінно, отримував гарну характеристику командування.

СВОЇ ВМІННЯ І НАВИКИ ПЕРЕДАВ СИНАМ

Особисте життя пов’язав із гутянкою Ніною. Одружилися молодята 28 травня 1994 року. Народили двох синів. Андрієві зараз 31 рік. Він уже має власну сім’ю. Дмитрові – 25 років. Батьки старалися, щоб діти виросли хорошими людьми. Андрій закінчив Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небeсної Сотні. Потім – Сокальський автомобільний технікум, став автомеханіком за освітою. Після закінчення Заліського ліцею братовими шляхами в автомобільний технікум пішов навчатися і Дмитро.

Ніна Ковальчук каже, що Михайло був хорошим чоловіком і батьком. Завжди старався забезпечити сім’ю, навчити синів усьому, що знає і вміє сам. Він все життя пропрацював у будівельній бригаді. Разом з колегами вони зводили приміщення спортзалу Заліського ліцею. Їздили на будівництво по Україні і за кордон. Ніна більше 20 років працювала соціальним працівником у Заболотті. Лише згодом, коли хлопці підросли, мізерної зарплати стало не вистачати на прожиття, тому покинула роботу тут і почала їздити на сезонні заробітки у Польщу.

Сини виправдали батькові сподівання. Андрій, особливо схожий на батька, став бригадиром будівельної бригади. Дмитро успадкував і зовнішність, і характер бабусі Ольги. Разом вони працюють у столиці за програмою Є-відновлення. Відновлюють будинки, які постраждали від російських прильотів.

СТАВ КОМАНДИРОМ ВІДДІЛЕННЯ БРИГАДИ «ЕДEЛЬВЕЙС»

Мобілізували Михайла Ковальчука 16 квітня 2024 року. Він був удома, коли приїхали представники ТЦК, дружина – в Польщі, син – після операції на коліні. Після медкомісії його направили у навчальний центр на Рівненщині. Приблизно місяць він проходив там військову підготовку. І вже на початку літа 2024 року у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едeльвейс» (місце базування – Івано-Франківщина) він потрапив у Баxмутський район на Донеччині. Був старшим сeржантом, відтак на нього поклали обов’язки командира відділення. І вже за лічені дні відділення під кoмандуванням Михайла Яковича виконувало бойові штурмові завдання на передовій лінії. Син Андрій розповідає, що на позиціях разом із побратимами тато перебував у середньому до тижня. Потім вони мали два-три дні перепочинку і знову поверталися на завдання. Про ситуацію на фронті розповідати не хотів. Єдине, що казав і дітям, і дружині: «Коли приїду, усе розкажу!»

Так сказав і під час останньої розмови з Андрієм 15 липня 2024 року. Того дня він разом зі своїм відділенням мав виходити на завдання в районі населеного пункту Берестове. У той період там точилися запеклі бої. Ворог постійно накривав наші підрозділи артилерійськими обстрілами. Під час одного з них Михайло Ковальчук отримав важку контузію, його засипало землею, але побратими оперативно його відкопали, він відновився і повернувся до виконання бойових завдань.

ЗАГИНУВ ПІД ЧАС АРТИЛEРІЙСЬКОГО OБСТРІЛУ

На позицію 15 липня відділення Михайла Яковича йшло на кілька днів. У нього був звичайний кнопковий телефон, тому рідні могли дізнатися, що живий, тільки через дзвінки. З 18 липня захисник слухавки не брав. Ніна Ковальчук пригадує, що ще в той самий день відчула серцем щось неладне. Та дізнатися якусь інформацію було ніде. І буквально через три дні їм зателефонував командир військової частини та повідомив, що Михайло зник безвісти. Того ж дня принесли сповіщення з військкомату.

- Ми почали подавати запити на пошуки батька, - пригадує ті події син Андрій. – Згодом дізналися, що з їхнього відділення вижило тільки два побратими. Ми до них подзвонили. Вони розповіли, що по їхній позиції був сильний артобстріл. Де він стояв, туди прилетіло і його засипало землею. Ми все-одно скрізь і всюди намагалися надати розголос про зникнення безвісти батька. Але інформації не було ніякої. Потім дізналися, що через кілька днів після тих подій Берестове окупували. Документи, які були при ньому, місцеві жителі передали в поліцію у Бахмутське відділення поліції зафіксувало його як безвісти зниклого. Але невдовзі Бахмутське відділення розформували. Слідчий, який вів цю справу, виїхав з міста, а документи там залишилися. Тільки через вісім місяців батько офіційно зареєстрували зниклим безвісти у Києві.

ЗОЗУЛЯ НАКУВАЛА ЗВІСТКУ ПРО ЗАГИБЕЛЬ

Ніна Ковальчук пригадує день 27 травня цього року. Вона була у Польщі на роботі. Каже, що ніколи раніше не бачила зблизька зозулі. А це чомусь прилетіла сиза пташка і сіла на електричному проводі над нею та стала кувати. Жінка ще й пожартувала: «Що, прилетіла мені літа накувати?» А наступного дня, 28 травня, на річницю весілля Ковальчуків, сім’ї надійшло сповіщення про підтвердження збігу зразків ДНК. Згідно з документами, тіло Михайла Ковальчука дістали з місця загибелі 23 жовтня 2024 року, у день народження сина Андрія. Побратими, які вижили, вказали приблизні координати посадки, де засипало їхнього командира. Пошукова група розшукала фрагменти тіла і через кілька днів його відправили в один із Луцьких моргів. З того часу і донині тривала експертиза ДНК, яка зрештою і підтвердила загибель військовослужбовця. За висновком фахівців, смерть настала миттєво в результаті прямого влучання у грудну клітину.

Так наприкінці травня закінчилися душевні терзання рідних щодо того, де тіло Михайла Яковича і чи повернеться воно хоч колись додому. Дружина одразу стала повертатися додому з Польщі. 1 червня разом із дітьми вони приїхали до Ратнівського моргу, де вже перебувало тіло їхнього чоловіка і батька. Траурною почесною процесією провели Михайла Ковальчука у Заліси. Наступного дня його відспівали священники Заболоттівської округи.

НЕ ВСІ РОЗУМІЮТЬ ВІЙНУ

З помітним хвилюванням у голосі Андрій пригадує позитивні риси характеру батька. Із вдячністю констатує, що тато був роботягою і їх навчив трудитися. Дружина Ніна з болем пригадує, як розпаковувала посилку з особистими речами чоловіка. Серед одягу там лежала соснова гілка. Каже, що довго серце краялося від того, скільки чоловікові довелося пережити за тих недовгих три місяці. Жінка з прикрістю констатує, що за цих нестерпних два роки відчула, що не всі розуміють цю війну, особливо ті, кого вона не торкнулася. Вона б дуже хотіла, щоб її чоловік був удома живим і здоровим, а натомість під час його пошуків не раз стикалася з людською байдужістю і черствістю. Разом із тим, вона дякує усім, хто відгукнувся на їхню біду, як на свою, бо добрі люди є у цьому світі, і, мабуть, дякуючи їм, цей світ ще досі існує. Попри біль утрати і гіркоту пережитого, вона радіє, що тіло Михайла знайшлося. Бо при тих обставинах, у яких він загинув, його могли би ніколи не дістати. Військові ризикували власним життям, щоб тут, у Залісах, рідні мали де помолитися за спокій душі дорогої людини.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Довгий час родина надіялася, що трапиться диво: доброволець повернувся на рідну Волинь «на щиті» через понад 2 роки після загибелі
• Відійшов у вічність через десять днів після свого золотого ювілею: історія захисника з Волині Миколи Васильчука
• Востаннє був у відпустці за місяць до своєї загибелі: історія відважного воїна з Волині, який двічі ставав на захист своєї країни