Вистояв у пеклі війни, але смерть наздогнала вдома: Герою з Волині навіки 44

Відхід у засвіти військовослужбовця залишив невимовний сум і порожнечу в серцях рідних і тих, хто його знав як людину, котра завжди дбала про інших і не зламалася перед випробуванням, пише Полісся.

Олександра Бродовського мобілізували не з першої спроби. Через незадовільний стан здоров’я його довго не брали до війська. У молодості він працював на важких будівельних роботах і зазнав серйозних травм, які давалися взнаки упродовж усього його короткого життя. Втім, коли Батьківщина потребувала захисту, він добровільно вирушив на лінію оборони.

Народився Олександр у багатодітній родині і був десятою дитиною у батьків. Виховувати малого Сашка допомагали матері старші доньки. Одна з них, Наталія, досі пригадує ті світлі миті дитинства, як водили братика з Грудок пішки до райцентру в кафе на морозиво. Хоча в Олександра була власна сім’я, дружина і донька, та їхні шляхи в буденному житті були розділені, тож найближчою для померлого воїна залишалася сестра. З особливою теплотою та ніжністю вона розповідає про безтурботні дні дитинства, перші спільні радощі в той час, коли Україна ще не зазнала так багато болю і втрат через війну.

«Я пам’ятаю Сашка веселим хлопчиком, у моїх спогадах він таким і залишиться, — ностальгує пані Наталія. — Брат завжди умів підняти настрій, і навіть тоді, коли, будучи дорослим чоловіком, міг сам переживати життєві труднощі. У нашій родині він був ніби сонячним промінчиком, що розганяв журбу і страхи. Останні місяці перед відходом у засвіти він провів у мене вдома. І я рада, що могла бути поруч, дбати та підтримувати його так, як він колись піклувався про нас», — із відчаєм жінка згадує про брата та ті миті, що їх вже ніколи не повернути.

Ще в юності Олександр проходив строкову службу в ракетних військах, і цей досвід став йому у пригоді під час російського вторгнення. Його попередні навички та підготовка допомогли знайти і профільну спеціальність у складі Хмельницької мотострілецької бригади. На Донеччині, куди повела його служба, довелося пережити чимало випробувань і біди. Як зізнається Наталія Федотівна, попри те, що Олександр не надто охоче ділився історіями з фронту, він іноді розповідав про важкі завдання на передовій, часто без належної їжі та навіть ковтка води. Найважче він переживав за втратами побратимів. Навіть сильний характер чоловіка не міг змиритися із загибеллю тих, хто став для нього сім’єю у вирі бойових подій. Ці настрої залишили глибокий слід на психологічному стані військовослужбовця та викарбували незагоєну рану в душі.

«Цієї весни, — далі веде розповідь про брата осиротіла його старша сестра, — Олександр повернувся додому хворим. Тривале лікування виснажило його, а страшні картини війни не відпускали свідомість ні вдень, ані вночі. У рідній хаті на нього чекала прикута до ліжка 86-річна мати. Вона довго не знала, що її наймолодший син боронить країну від ворога.

Аби матір не хвилювалася, рідні казали їй, що Олександр на заробітках. Знеможений від тривалих страждань, він щиро піклувався про неньку, бо мав добре, відкрите серце. Та навіть не здогадувався, що невиліковна недуга поволі точить його самого зсередини. Він помер не на полі бою, але два роки чесно відстоював наше майбутнє під пекельним вогнем окупанта. Його змарніле серце від щоденних мук зупинилося у лікарняній палаті…»

Олександра Бродовського поховали з усіма військовими почестями. 

Леся МІНІБАЄВА, село Грудки.

Читайте також:

• Мав бронь від призову, але за покликом серця став до лав ЗСУ: Герою з Волині навіки 48
• Перед боєм просив молитись за себе та побратимів: волинянину просять посмертно присвоїти державну нагороду
• Не розповідав про війну, щоб мама не плакала: історія полеглого воїна з Волині