Ворожі кулі оминули – життя забрав трагічний випадок на рідній Волині: спогади про молодого захисника

Михайло Володимирович  Раковець понад два роки свого життя віддав військовій службі в лавах ЗСУ. Його шлях завжди пролягав екстремальними ділянками, де лежали міни й літали безпілотники, де відбувалися масовані обстріли. Бог милував його оминути всі небезпеки на фронті, та, на жаль, смерть знайшла його при дорозі на Волині, там, де не сподівався ніхто, - пише газета Полісся.

Колись, ще в школі, Михайло намалював Україну в образі матері з дитям та калиною. На художньому регіональному конкурсі його витвір визнали найкращим і дали приз та нагороду. Світ у його уяві був патріотичним, сповненим надій, віри, мрій… Він був здібний до образотворчого ремесла, як і його батько. Не раз вони удвох різьбили й оздоблювали символічними візерунками, зокрема калиновими гронами, кухонні дощечки. Ріс Михайло зі старшим братом та молодшою сестрою у Заліссі. Там і прикипів корінням назавжди. Бо нема нічого кращого за свою рідну землю, за аромат цвіту калини біля отчої хати. А як він вправно робив різні креслення! Тож, певно, тому й пішов у теперішній Луцький національний технічний університет на промислове та цивільне будівництво, здобув вищу освіту.

З часом облаштував у своєму селі деревообробне підприємство. Виготовляв декоративні дошки, ділився відходами порід з установами, що потребували твердого палива для обігріву. У 2015 році одружився. У молодої пари народилася донечка Анастасія. І хоча сімейна чаша згодом дала тріщину, проте обидві родини залишилися в теплих стосунках. Тато завжди був у житті своєї кровинки. Поки його не покликали до війська, з липня 2022-го.

Пройшовши бойове злагодження на Житомирському полігоні, Михайло потрапив до складу 81-ої окремої аеромобільної Слобожанської бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. Солдат був водієм, постійно курсував зі складів на передові позиції. Перевозив ділянками Донеччини різне матеріально-технічне забезпечення – харчі, боєприпаси, установки. Навіть скидався з побратимами на фуру для переправлення техніки. Його бойовий напрямок – Краматорськ. Там, бувало, ночували у шахтах по 40 осіб. Часто рівень води підіймався за ніч й підтоплював військове спорядження і лежанки. Хлопці прокидалися мокрими, застуджувались. Попри все з обличчя Михайла ніколи не сходила усмішка, а його теплу вдачу відчували навіть тварини. Якось, коли був у дорозі, у його спальному мішку оселилося сімейство котиків.

Одного разу віз на зарядку акумулятор. Пристрій вибухнув. Захисник отримав опіки грудної клітки та очей. Його госпіталізували у Дніпро, потім у Вінницю. Зір врятували, але частково. Не признавався мамі, що травмований. «Іванівна, все добре», – напівжартома звертався завжди до неньки, коли хотів перемкнути її увагу з лихих думок.

Згодом Раковець був переведений на службу на Житомирщину. Доставляв із різних куточків України до навчального центру своєї військової частини засуджених осіб, які виявили бажання приєднатися до українського війська. Він був сам на сам в авто з людьми, про наміри яких насправді нічого не міг знати й не міг довіряти. І хто знає, чи не сиділа у нього за спиною щоразу смерть… Не раз доводилось голодувати: поки приїде з одного пункту в інший – кухня вже зачинена. Рятували сухі перекуси. Інколи, доки у тюрмах тривав рекрутинг, мав час порибалити на придорожніх водоймах, з улову готував собі юшку.

«Як прийшов у відпустку під час реабілітації, все сидів у альтанці і пив каву, насолоджувався рідними краєвидами. Говорив сусідам, що вертатися буде з Перемогою. Тоді він ще вірив у це, вірив у патріотичну ідею. Через рік націоналістичні настрої почали гаснути. Несправедливість у низах та корисливість у керівних ланках підкосили його віру в ідею, яку ніс із дитинства», – говорить мама Валентина Іванівна.

Понад усе Михайло хотів жити і працювати на своїй землі, на оборону якої віддав так багато ресурсів і часу. Цього літа залісненець відкрив товариство з обмеженою відповідальністю. 15 серпня Михайло Раковець разом із колегами виконували замовлення з обрізки дерев на Старовижівщині. Близько 18 години вечора він сам різав тополю, на голову йому впала гілка. Чоловіка не довезли до лікарні, його серце назавжди зупинилося… Йому було всього 36.

«Як було вберегти дитину, такого дуба? Ходила на всі молебні, поки був у військовому однострої. Чи могли подумати, що трагедія станеться близько біля дому? Він був доброю дитиною, хорошим батьком, щирим односельцем. Усе Залісся прийшло з ним попрощатися. От тільки хоронили так, наче він ніколи не був у ЗСУ. Не уважили мого сина… Навіть без прапора несли домовину, не вручили прапора й мені…Він же воював, певно, тільки за маму. Тільки для мене одної», – плаче матір, що втратила молодого сина…

Нема уже Михайла. Синьо-жовтий стяг на його могилі таки поставили, хоч і згодом. Бо якби там не було, він – частина героїчної історії нашої держави. А його патріотичні ідеї все ще живуть у тому дитячому малюнку: все ще Україна тримає на руках майбутнє нове покоління, все ще квітне там калина. І немає там вибухів, немає горя…

Іванна ГАЙДУЧИК, село Залісся.

Читайте також: 

• Йому назавжди 28: мамі загиблого снайпера з Волині передали його відзнаку
• Попри важкі хвороби, до останнього подиху залишався із побратимами на сході України: спогади про Героя з Волині Сергія Гальома
• Ворожа ракета обірвала життя: Герою з Волині навіки 32