«Тілом своїм захистив побратима»: спогади про загиблого Героя з Волині Богдана Дмитрука

Спогади про воїна опублікувала газета «Полісся». 

Якби міг, то обійняв би цілий світ

«Немає більшої любові, як та, коли хто душу свою кладе за друзів своїх». Богдан часто повертався до цих слів із Євангелія від Івана, ніби звіряв із ними власний внутрішній компас, хоча навряд чи допускав думку, що колись вони перестануть бути текстом і стануть його особистою долею, викарбуваною остаточно й без можливості щось змінити чи переписати. У ту жахливу мить смертельної загрози він не відступив, не витримав дистанцію, а звично для себе обрав відповдальність за побратима. Свідомо обійняв його, підставивши під удар власне тіло, бо завжди був готовий розсипатися на попіл заради порятунку інших.

«Він не міг вчинити інакше, бо таким був у житті, — у голосах друзів звучить і гордість, і гіркота. — Кажуть, людина проявляє себе в миті вибору. І в ті кілька секунд, коли немає часу на роздуми, його рішення було логічним кроком людини-патріота, яка не зрадила ні себе, ні інших, яка все життя діяла по совісті. У ньому завжди жила потреба захищати, підтримувати, підставляти плече, відгукуватися на допомогу. Прикривши водія під час ворожого нальоту, він сам поставив крапку у своєму житті. Іінакше не пробачив би і не дозволив собі жити з цим», — аналізує товариш Роман.

Ремесло стало і працею, і творчістю

Після закінчення училища за фахом столяра Богдан Дмитрук намагався продовжити навчання в інституті міста Косів, бо мріяв опанувати різьбярську справу. Та через відсутність набору на бажану спеціальність він опинився на відділі виготовлення шкіряних виробів. Однак через рік навчання він знову повернувся до того, що справді стало покликанням. Самостійно узявся за деревообробне ремесло: виготовляв меблі, різноманітні дерев’яні вироби, а дизайн кожної речі створював власноруч. Його роботи вирізнялися індивідуальністю, тому знаходили відгук у багатьох поціновувачів добротних речей ручної роботи.

Любов до усього українського переросла у потребу зберігати й відтворювати надбання предків. Богдан збирав старожитності, шукав їх у селах, знаходив у знайомих, формуючи довкола себе живу пам’ять про українську хату, її унікальну і затишну атмосферу.

«Навіть перебуваючи на фронті, він надсилав додому старовинні глечики з Чернігівщини, — пригадує дружина Інна. — Вони мали доповнити автентичний інтер’єр задуманої ним світлиці-куреня. Його імпровізований козацький курінь і пункт незламності в міському парку під назвою «Перлина» стали втіленням цієї ідеї — осередку, де оживає українська православна традиція. Чоловік прагнув створити тут місце для зустрічей військових і їхніх родин, де можна було б говорити, ділитися, просто бути поруч і відчувати підтримку. Втім ідея не була завершеним проєктом, а радше середовищем, яке мало розвиватися і зростати разом із людьми. Тому тепер найважливіше, аби «Перлина» не втратила свого сенсу».

Церковні дзвони були його голосом

Служба у війську змінила життя Богдана Дмитрука. Тут він знайшов ще більше друзів. За них ревно молився. Працював на евакуації поранених, доставляв їжу на позиції, відрізані фактично від тилу. Ірина Михайлівна, мати захисника, пригадує, що відтоді, як не стало бабусі воїна (її матері), найстарший із трьох її синів Богдан ніби інакше почав відчувати потребу храму: частіше відвідував церкву, шукав там відраду і заспокоєння, навертаючи до Бога й решту своєї родини. У храмі він не залишався стороннім. Побожний парафіянин доглядав за церковним обійстям, прибирав у вівтарі, дбайливо знімав рушники на період посту й повертав їх напередодні великих свят, щоб наповнити церковну атмосферу урочистістю. Також виконував обов’язки дзвонаря.

«Богдан багато зробив своїми руками для церкви, навіть те, що здавалося дрібницями, у нього мало вагу, — із повагою про загиблого захисника відгукується настоятель храму Володимир Мицько. — Умів працювати так, ніби це служіння, а не обов’язок чи необхідність. Майстерно зробив багато речей церковного вжитку. Богдан був просякнутий безумовною любов’ю до Господа і його особливою манерою вважалося цитувати Святе Письмо.

Коли ще тільки почалось повномасштабне вторгнення, він у складі добровольчих об’єднань стояв на захисті кордонів нашої країни. А згодом, коли мобілізували, продовжував тримати тісний зв’язок з нашим храмом. Постійно телефонував до мене і намагався забезпечити потреби обителі дистанційно. Свою службу пояснював волею Божою і як глибоко віруюча людидна просив про молитву за військо. Пам’ять про вірянина житиме в наших серцях так само довго, як і незгасна любов, яку він залишив після себе».

У телефонних повідомленнях до єдиного сина, сімнадцятирічного Михайла, Богдан звертався зі словами м’яких настанов. Поряд із цим постійно звучали рядки із Біблії, як нагадувння про сутність життя, про людяність і про те, як важливо не втратити совість і гідність у ставленні до інших.Прощання з Богданом Дмитруком відбулося з усіма військовими почестями.

У тиші, що раз по раз розривалася церковними дзвонами, звучали скорботні акорди оркестру прикордонників. Віддати шану землякові прийшла сила-силенна людей. І не лише з кола найближчих друзів чи родини, а й ті, хто знав його завдяки життєвим та професійним справам. Це велелюддя стало мовчазним свідченням того, якою великою і світлою особистістю він був. Вічна слава Герою та доземний уклін його рідним.

Леся МІНІБАЄВА

Читайте також:

• Добре серце захисника завжди билося за Україну: історія Героя з Волині Олександра Будніка
• Герой Валерій Грицюк повернувся на рідну Волинь «на щиті» через два з половиною роки невідомості
• Дружині наснився сон, що віщував біду: історія загиблого прикордонника з Волині Сергія Кіпні