Віталій Лук'янюк

16 грудня у відділенні інтенсивної терапії Рівненської обласної клінічної лікарні помер 38-річний курсант 13 навчальної роти 3 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки Віталій Іванович Лук'янюк з Ратнівської громади.

Спогади про курсанта пише газета Ратнівщина.

18 грудня для жителів Ратнівщини було по-особливому скорботним. У цей день аж два захисники з нашого краю повернулися додому в домовині. І майже одночасно відбулися супроводи військoвих у різні кінці Ратнівщини. Мурашки бігли по тілу під час сyпроводу Дмитра Вавдіюка зі Щитинської Волі, бо центром Ратного його вели саме під час загальнонаціональної хвилини мовчання за загиблими у збpойній агресiї росії проти України. А буквально через 20 хвилин востаннє в Комарове привезли тіло померлого курсанта Віталія Івановича Лук'янюка.

16 грудня він, курсант 13 навчальної роти 3 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки, помер у відділенні інтенсивної терапії Рівненської обласної клінічної лікарні.

Життя чоловіка було складним. Він був третьою дитиною у сім’ї Івана та Марії Лук’янюків. Тато – з Комарового, мама – з Конищ. Марія у три рочки залишилася сиротою, бо померла її мама. Жила з батьком і старшою сестрою. Коли батько одружився вдруге, у сім’ї народилося ще два брати. Один із них Адам Пословський – мешкає у Проході. У родині Івана Лук’янюка було восьмеро дітей. Усіх доля розкидала по світу. Одружившись, Іван і Марія дали життя трьом дітям. Сергій народився у 1976 році, Наталія – у 1980-у, а наймолодший Віталій – у 1987 році.

Після закінчення Комарівської школи навчання продовжив у Прохідській школі. Професійно-технічної чи вищої освіти не здобував, строкової служби в армії не проходив. Жив у селі, господарював із батьками. Сестра Наталія вийшла заміж, має трьох дітей. Брат Сергій теж своєї сім’ї не створив, тож усі жили на батьківському обійсті. П’ять років тому помер голова родини Іван Лук’янюк. А мама Марія пішла у засвіти у 2022 році. Її в селі любили за спокійну, добру вдачу. Поважали на роботі, а працювала жінка у Ратнівській лікарні кухарем.

Віталій, хоч спеціальної освіти не здобув, але був хорошим електриком-самоучкою. Двоюрідна сестра померлого Валентина Марець розповідає, що він любив ремонтувати скутери, тюнери до супутникових антен, побутову техніку. Люди знали про це і не раз до нього зверталися. Він міг прийти додому і полагодити, що треба, а могли і йому привезти поломаний прилад.

Коли почалася війна, Сергій і Віталій були вдома. Старшого брата кілька разів мобілізували, але повертали додому. Валентина пригадує, що один раз його повернули з Рівного уже з полігону, другий – аж з Дніпра, за станом здоров’я (має сильно виражений остеохондроз). Третій раз, коли йому принесли повістку, він сказав, що не піде служити, бо не має здоров’я. І за ухилення від мобілізації невдовзі постав перед судом. Його визнали винним і призначили покарання у вигляді півтора року позбавлення волі, але через рік відбування терміну покарання змінили на умовний термін і відпустили додому. Кілька тижнів тому його знову мобілізували, коли йшов до магазину в Комаровому. А у вівторок 9 грудня забрали служити і Віталія.

Родичі розповідають, що хлопець давно хворів на епілепсію. У селі всі про це знали. Тому за нього були спокійні, бо з цією хворобою його не мали би відправити в зону бойових дій. Дивувалися, що його не комісували на ВЛК, а відправили на полігон. І вже через тиждень, 16 грудня увечері братові Сергієві повідомили, що Віталій помер у відділенні інтенсивної терапії Рівненської лікарні. Брат був здивований звісткою, бо навіть не знав, що його мобілізували і що вони були в одному навчальному центрі.

Наступного дня сповіщення про смерть курсанта вручили дядькові по татовій лінії Анатолію Лук’янюку і двоюрідній сестрі Валентині. Родичі були приголомшені новиною, бо від моменту мобілізації до смерті минув лише тиждень. Чоловік помер від гострої серцево-судинної недостатності.

17 грудня увечері Ратне зустрічало кортеж «На щиті», у якому назавжди повернулося додому аж чотири захисники – два з Камінь-Каширщини, ще два – з Ратнівщини – Дмитро Вавдіюк і Віталій Лук’янюк. 18 грудня тіло померлого востаннє побувало у рідному домі. Того ж дня його відспівали у храмі Казанської ікони Божої Матері с. Комарове священники Ратнівського благочиння. На похороні було багато родичів Віталія – двоюрідних сестер і братів та їхніх близьких, але, на жаль, рідні брат і сестра не змогли попрощатися з братом. Сергія відпустили додому на кілька днів лише наступного дня, 19 грудня, а сестра Наталія на той момент перебувала на роботі в Польщі. Прапор України військові вручили тітці Віталія по батьковій лінії Марії, яка мешкає в Ратному. Сергій, якому не судилося побачитися з братом на полігоні, наступного дня прийшов віддати йому шану уже на свіжій могилі.

У Віталія Лук’янюка були свої слабкі сторони. Він не був ідеальним. Жив своїм особливим життям. Але за складом характеру був добряком, ніколи не провокував конфліктів. Навпаки намагався уникати можливих непорозумінь, згладжував гострі кути. Від життя не вимагав багато. І хоч чогось особливого не досягнув, та в Комаровому його пам’ятатимуть не тільки рідні, а й чужі люди, бо безкорисливе добро ніколи не забувається. Це те, що завжди було і буде в моді.

Хай Господь оселить покійного у Царстві Небесному і за його життєву доброту пошле йому вічне життя!

Марія ЛЯХ

Читайте також: